Аскольд кинув свою куртку на заднє сидіння. Запах раптом розпашілого жіночого тіла, змішаний з тонким свіжим ароматом парфумів, трохи паморочив хлопцеві голову. Він потягнувся до Надійки, ловлячи її губи своїми. Надія заглушила двигун. Він торкнувся рукою її волосся на потилиці. Аскольд невчасно згадав, що після важкої роботи у печерах він не був у душі і запах від нього, можливо, занадто... гострий. Але Надія, не відриваючись від його губів, міцно обійняла Аскольда за шию. Він обережно торкнувся її пружних грудей. Вона почала ніжно цілувати його обличчя і шию. Кермо заважало. У хлопця в штанях стало затісно, по всьому тілу розливалося тремтливе тепло.
У бічне скло з боку водія раптом ударив яскравий промінь ліхтаря. Пролунав обережний стукіт у вікно. Молоді люди вмить опинилися на дистанції пристойності. Надійка увімкнула двигун і фари. За вікном показався міліцейський кашкет. Дівчина трохи опустила скло.
— Добрий вечір, — почулося з сутінок. — Сержант Борисенко. Документики показуємо.
— А что ми нарушілі? — майже спокійно запитала дівчина.
— Будь ласка, виходимо з машини. Пред’являємо документи, — осмілів сержант, побачивши перед собою зовсім молодих людей.
— Пожалуйста, ваш номєр удостовєрєнія, із какого ви РОВД? — запитала Надія.
— Патрульно-постова служба Голосіївського району. На мені форма і особистий жетон. Вам легше буде це побачити, коли ви залишите машину.
— Аску, сиди, будь ласка, на місці, — попросила дівчина, виходячи з авта.
Та Аскольд, можливо, аби в очах сержанта не виглядати підкаблучником, теж відчинив дверцята і випростався на весь зріст, спершись на дах машини.
— Автомобіль ваш? — запитав міліціонер.
— Мой, мой. Могу докумєнти показать, — різко відповіла Надія.
Впевнений тон дівчини давав свій результат. Вочевидь, патрульні мали досвід спілкування з київськими мажорами і знали про наслідки, які це може мати. У міліціонерів ще були свіжі спогади про те, як у травні двоє студентів, пасинків відомого магната, серед білого дня просто на Бессарабці побили сержанта-даішника і, незважаючи на обіцянку міністра внутрішніх справ, виголошену з трибуни парламенту, добитися для них судового покарання, лишилися абсолютно безкарні. Тож міліціонер чемно відповів:
— На документики, що засвідчують вашу особу, давайте поглянемо. Та-а-ак, громадянко Надіє Карпенко, — завчено вів далі, крутячи в руках водійське посвідчення, — з метою профілактики злочинів проти майна та особистості громадян попереджаю вас про те, що ви перебуваєте в місці підвищеної криміногенної небезпеки, особливо в темне время суток.
— Ви хотітє сказать, что ми на кого-то нападьом? — спантеличено спитала Надійка.
— Да нєт, протів вас может бить совєршєно правонарушеніє. В таком мєстє ви абсолютно беззащітни протів наркоманов, а автомобільчік у вас прімєтний, — озвався інший міліціонер. — Словом, давайтє отсюда. Всєго хорошего.
— Понятно, до свіданія, — відповіла дівчина, беручи з рук патрульного свої права.
«Альфа Ромео» з молодими людьми поїхав угору. За ним рушив і простецький міліцейський бобик. З кущів за обома машинами нишком спостерігали двоє чоловіків у чорному спортивному одязі. Потім вони швидко повернулися до свого «Ауді» й також помчали до Аграрного університету.
— Де ти так навчилася з ментами розмовляти? — запитав Аскольд, коли вони опинилися на освітленій вулиці.
— У нас у школі були уроки виживанія. Вчитель, сам колишній тєлохранітєль і спортсмен, говорив, що якщо з міліцією поводитися так, щоб вони не чувствували твого беспокойства, і демонструвати знання законів і процедур, то можна ізбєжать многіх неприятностей, — розповіла дівчина.
— Ні, ну це нормально?! — обурився Аскольд, аби приховати незручність від того, що сам не брав активної участі в розмові з міліціонерами. — На уроках виживання про контакт з міліцією розповідають як про потенційну небезпеку, а не як про спосіб допомоги і порятунку! А в тебе круто виходить говорити з ними. Куди ми зараз поїдемо?
— Давай десь вип’ємо чаю, — запропонувала Надія. — Тримайся, поїдемо швидко, бо я трохи понервувала. Знаєш тут поблизу щось пристойне?