— Ресторан «Полонез» біля Виставкового центру — колишньої ВДНГ[19]. Слід їхати ліворуч.
Авто помчало прямо до жовтої, розмитої сніговою мрякою плями світлофора, на розі вулиці Героїв оборони. Різко крутнувши кермо ліворуч, Надійка вже на червоне світло миттю виїхала на Голосіївський проспект. Чорне «Ауді», що спробувало повторити цей маневр, точно вписалося під величезний міксер бетономішалки, водій якої також поспішав — будівельний бум[20] у столиці, одначе. Скрегіт металу і розбитого скла, крики людей — миттєво утворився величезний затор.
Вони під’їхали до ресторану і ввійшли до його невеликої затишної зали. Надійка попрямувала до жіночої кімнати поновити макіяж після лісових поцілунків. Тим часом Аскольд, замовивши біля барної стійки дві чашки жасминового чаю, сів за столик. Опинившись на самоті, відчув ніяковість та неспокій від усього пережитого. Аби приборкати розхристані почуття, вирішив подзвонити Апостолові. Той не одразу відгукнувся. Коли ж нарешті озвався, то насварив хлопця за невчасний дзвінок: мовляв, він заважає якійсь важливій дипломатичній розмові з венедськими жерцями. За хвилину телефони роз’єдналися: схоже, в Андрія остаточно сів акумулятор. До столу вже підходила Надійка.
Пробазікавши кілька годин лише за чотирма чашками чаю, вони рушили по домівках. Метро зачинили, тому дівчина наполягла підвезти Аскольда до самого Майдану. Наприкінці вечора у хлопця зіпсувався настрій, адже сорок вісім гривень за рахунком та десятку чайових виклала Надія — для нього це були значні кошти.
— А в Донецьку теж такий дорогий чай? — спитав він, чим одразу викрив причину власної похмурості.
— Є дешевше, є дорожче — не зважай, — удавано безтурботно відповіла дівчина, розуміючи його настрій. — Ти помітив, як добре я вже говорю українською? — спитала, аби змінити тему. Маленька хитрість вдалася — Аскольд пожвавішав.
— Так! Ти справді вже ліпше говориш. Незчулися, як приїхали. Прощалися довго і ніжно.
Коли авто від’їхало, Аскольд миттю злетів по сходах до своєї квартири.
У кімнаті на нього чекав Лахудрик.
— Де тинявся так довго?! У мене безліч новин. — Його жвава балачка одразу розвіяла ліричний настрій. — Отже, твоя Христина таки їздила до ворожки Гликерії-Степаниди. Віддала дві твої фотки. Ця ворожка низької кваліфікації, тому навіть нездатна захистити свій будинок від присутності домовиків, а дружити з нами не вміє. Вона знає про свою непрофесійність і заробляє більше, як психолог чи навіть психоаналітик. Але найцікавіше почалося по тому, як Христя пішла. Гликерія-Степанида одразу поїхала до готелю «Русь», прихопивши з собою одну твою фотографію. На жаль, цей готель захищено від таких сутностей, як ми, ще з часів КДБ, аби їм можна було робити там свої справи без зайвих свідків. Для нас досі неможливо подолати ті закляття, хоча вони працюють без поновлення вже двадцять п’ять років. Зрозуміло, що людина, яка дала ворожці ментальну отруту для тебе, живе у цьому готелі. Ми, ймовірно, знаємо і його ім’я — Бенціон Пінський. Ворожка перед від’їздом до готелю телефонувала якійсь Люсі. Повністю розмову прослухати не вдалось, та Гликерія, помітно побоюючись зустрічі, назвала це ім’я — Пінський. Ти, бува, не знаєш, хто така ця Люся?
— Можливо, Христинина подруга, я чув, їй зо два рази телефонувала якась Люська.
— Гаразд, розберемося.
—- Стривай, Лахудрику, а яким чином ти отримав усю цю інформацію?
— Багато знатимеш — рано постарієш. Цим наразі не переймайся, — відреагував домовик на не висловлену вголос образу хлопця. — Згодом розповім. А зараз іди спати, а то весь світишся від щастя — видно, що добре провів вечір. Добраніч! — Лахудрик зник.
Щойно науковці залишили розкоп — туди нишком пробралися слухачі семінарії Володимир і Антон. Тьмяне освітлення жовтих ламп при самій підлозі не давало змоги щось добре розгледіти. Діставшись до місця завалу, хлопці боязко пройшли до траншеї, закритої чорним поліетиленом, і почали його акуратно, наскільки це можна було зробити у темряві, згортати.
— Володю, — пошепки озвавсь Антон, — а чому отець Василій просто не спитає у вчених, що вони викопали?
— Розумієш, — тихо озвався той, — якщо тут знайдеться щось цінне для них, то почнуться нові розкопки, наїдуть інші археологи, міжнародна наукова громадськість. Лавра і так заповідник, та ще й під захистом ЮНЕСКО. Тут і кроку не ступиш, щоб не порушити якусь пам’яткоохоронну інструкцію. А монастиреві потрібно ж гроші заробляти. От, наприклад, крізь браму біля Воскресенської церкви фури з церковним крамом не проходять, а розібрати її не можна, бо ж збудовано аж у 1850 році — пам’ятка історії і архітектури.