— Та як тільки владиці Савлові знадобиться, то він її за одну ніч зруйнує, а наступного дня відбудує, вже у потрібних для машин розмірах. Згадай, як залізні плити, що ними було підлогу Хрестовоздвиженської церкви викладено, перевезли аж до Звіринецьких печер, і там вони зараз під снігом і дощем слугують за сходи, якими від Ботанічного саду прочани йдуть на поклоніння святим мощам. А, між іншим, тим плиточкам двісті п’ятдесят років, стільки ж, як Цар-дзвону в Москві. їх на уральських заводах Демидова зроблено за цариці Анни Іоаннівни. Такими самими долівку Святої Софії викладено. Ніхто й не нявкнув. Або мені розповідали: колись живопис Івана Квятковського у церкві Різдва Богородиці пітерські малярі шкребками з вівтарної апсиди здерли і замалювали все у псевдовізантійському стилі.
— Антоне, щось ти дуже розбалакався. — Володимир сердито шарудів поліетиленом. — За такі розмови отець Василій по голові не погладить. Я-то нікому не казатиму, а от інші можуть і донести. Акуратно кладімо цю клейонку на насип і будемо дивитися, що ж вони тут накопали...
Світло раптом згасло. По печерах пройшов потужний холодний, але сухий струмінь повітря. Семінаристи вклякли на місці. Темрява була густа і виразно моторошна. Хлопці боялися ворухнутись або заговорити. Дзвінка тиша дедалі сильніше тиснула на вуха. Десь там, де мала знаходитися купа обваленого ґрунту, з’явилася ледь помітна синя цятка. Від неї поступово поширилося білувате марево, що швидко набувало обрисів людської постаті. Видиво стало майже реальним. Цятка виявилася коштовним каменем у золотій діадемі, що вінчала голову молодої жінки, точніше, зовсім дівчини у довгій блакитній сукні з червоними візерунками. У правиці вона тримала простий дерев’яний хрест. Свята Іуліанія, княжна Ольшанська, як її традиційно зображують на іконах! Юнаки, не змовляючись, упали навколішки. Весь простір підземелля заповнив велично-спокійний голос:
— Негаразд приходити без належної шани у місце спочинку знаних і ще не знаних святих угодників і чудотворців та, ніби злодії, нишпорити тут у темряві!
— М-м-ми л-л-лише хот-тіли поглян-н-нути, що т-тут викоп-пали. Отець В-в-василій б-благослови-ли... — Володимир затинався, та все ж трохи опанував себе. В Антона трусилося все тіло, і він не міг вимовити ані слова.
— Не слід без молитви до святих, які нетлінно спочивають тут, приходити, не маючи в серці своїм доброчесних намірів. Тому, хто вас послав, скажете, що немає вам сюди ходу. Не благодатні благословення його. І про мою з’яву мовчіть, бо не всі гідні знати про це. Бог із вами, йдіть.
Ліхтарі при долівці враз ударили хлопцям в очі нестерпним після темряви світлом. Семінаристи були кинулися до виходу, але за мить, не змовляючись, побігли до маленької труни з мощами святої Іуліанії й почали вголос молитися.
Отець Василій у доброму гуморі походжав біля нещодавно збудованого ресторану «Кумпол». Легкий морозець, свіже повітря, а надто — отримані від його нових закордонних знайомих гроші та перспектива заробити ще перетворювали хороший зимовий ранок на просто чудовий. Дратувало лише те, що семінаристи, яких він послав учора на розвідку, так і не з’явилися для доповіді й не відповідали на телефонні дзвінки. Ну то нічого, він їм влаштує послушаніє. Тай професор-археолог про щось зранку має говорити із самим владикою-намісником, а про що саме — невідомо. А знати треба, бо коли утаємничений у справи священноначалія, то кар’єра рухається стрімкіше!
На тротуар хвацько виїхав джип «БМВ», з нього вийшли добрі знайомці отця Василія — Тімафєй та Алєксандр.
— Приветствую вас, батюшка, — розплився у посмішці Тімафєй.
— И вы будьте благословенны! — озвався священик.
— Давайте для начала по кофейку, а потом сразу к делу, — запропонував Алєксандр, указавши на ресторан.
— Если только не долго. У нас мало времени. Скоро снова придут археологи.
Чоловіки зайшли до маленької зали ресторану і вмостилися біля вікна.
— Здесь вполне ничего себе, миленько. — Тімафєй роззирнувся. — Сооружение старинное?
— Да года три как построили — новодел, как говорят архитекторы. — Отець Василій з задоволенням відпив ковток міцної кави.
— М-да! — доєднався до розмови ОАлєксандр. — Если бы у нас не то что под столичным, а даже под Нижегородским кремлем построили что-то подобное, то шуму было бы на всю страну[21]. А у вас — пожалуйста, под стенами Лавры, которая старше любого кремля, в суперзаповедной зоне — строй не хочу. Общественность хоть возмутилась?