— Ну, на все Божа воля. Якщо котрійсь бабусі явиться у сні святий і назве цю труну своєю, то хіба ж ви або навіть я заборонимо їй вірити, що це саме він і є? І не заборонимо ми їй поширювати цю звістку серед своїх знайомих. Так, дивись, уже й черга вишикується для поклоніння святим мощам. А там і зцілення та інші дива траплятимуться. Така собі народна канонізація. Між іншим, їхня щира віра справді робить неймовірні речі. І жоден священик проти неї не піде. Втім, можливо, результати наукових досліджень збігатимуться з народними очікуваннями. Це ідеальний варіант.
— Гаразд, ваше високопреосвященство, будемо робити кожен свою справу. Думаю, завтра ж почнемо розчистку, обміри і фотофіксацію знахідки, а саме розкриття проведемо спільно. Дякую за смачний чай, на все добре.
— Господь з вами. Ангела хранителя, — махнув рукою церковний сановник у недбалому жесті благословення.
Залишившись сам на сам з отцем Василієм, архієпископ умить посуворішав.
— Ти що, не міг раніше дізнатися, що вони там накопали? — звернувся він до священика, який так і лишався стояти біля дверей. — Тепер матимемо суперечку за те, кому і що належить у тій домовині.
— Та послав семінаристів, але вони кудись зникли, навіть на дзвінки не відповідають. — Отець Василій ледь приховував розчарування від того, що його випередили з такою приголомшливою звісткою.
— Треба було б негайно оголосити про цю знахідку, та все ж слід спочатку відкрити домовину і побачити, що там. Уже сьогодні у проповіді на вечірні я сам скажу, що, можливо, скоро на нас чекає Господнє диво — щоб ніхто перший не розповів. Сам розумієш — конкуренція.
Цекісти з квартири на Михайлівській негайно повідомили до Центру історичних корекцій, полковникові Ґаврілову, що вони дуже близькі до фіксації місця перфорації часопростору і приступають до визначення кола осіб, які могли б його долати. Відтак зайнялися пошуком в Інтернеті інформації про професора Довжика і його співробітників. Залишалася невелика ймовірність, що часопростір перетинав хтось із мешканців монастиря або семінаристів, але спілкування з отцем Василієм переконало їх у тому, що така подія в цьому середовищі не могла б лишатися таємницею. Тому цю версію відклали як другорядну.
Коли треба щось дізнатись, до святої слід звертатись
Вечоріло. Андрій з Ільком піднімалися стрімким узвозом на високу гору над Борисфеном. Хлопець помітно хвилювався.
— Коли будемо підходити до жерців, — казав він до Апостола, — не забудьте ще здалеку їм уклонитися. Чекайте, поки вони перші заговорять до вас. Жерцям також не можна ставити прямих запитань.
— Не хвилюйся. Бачив я жерців і на Босфорі, і в Іверії, і на берегах Понту Евксинського. Ось. Зможу з ними порозумітися.
Задля такої відповідальної нагоди Андрій убрався у новий білий хітон, а Ілько у штани та сорочку з вибіленого полотна. За шкіряний, прикрашений мідними бляшками пояс юнак застромив Давидів скіпетр, який Андрій тимчасово довірив йому, не наважуючись лишити у таборі.
На горі на них чекало троє бородатих чоловіків, також у білих шатах — венедські жерці. Виконуючи настанови хлопця, Андрій спинився оддалік і вклонився. Ілько лишився позаду. Старший із жерців, чимось невловимо схожий на Апостола, хитнув головою, дозволяючи наблизитися.
— Що привело тебе, чоловіче, у наші краї? Кажуть, людей ти гуртуєш навколо себе, розповідаєш їм байки різні про чоловіка, що мертвому повернув життя і сам ожив після смерті власної.
— Усе повідаю вам, гіднії мужі... — почав промовляти Апостол.
Він розповів, як був разом із братом своїм Петром, простим і неписьменним рибалкою, на морі Галичанськім. Як перший зустрів Його, як бачив на власні очі воскресіння Лазаря і багато-багато чого дивовижного, аж до тієї страшної п’ятниці, коли під час грози розірвалася завіса у Храмі. І врешті про ту Світлу Неділю, коли жони-мироносиці знайшли відкритим Гроб, де лишилася тільки плащаниця Його. І як за сорок днів Він тілесно залишив землю цю, вознесений з гори Елеонської на небо. І як знову прийде у славі у світ цей судією живих і мертвих за гріхи їхні. Ще говорив перший Апостол про Юдину зраду. І про лютого ворога роду людського, який знаку Його — хреста — найбільше боїться, бо то є знак страждань Його за людей, і любові, і смерті Його, і Воскресіння, і повсякчасної перемоги Його.
Жерці слухали уважно, мовчки і не перериваючи. У ще світлому небі яскраво засвітилася перша зоря. Ілько стояв оддалік, ловлячи кожне слово. Андрій замовк. За хвилину заговорив старший жрець: