— А де ж може бути схований у нашій землі сам вівтар Аратти? — Ілько обвів поглядом круті схили над Почайною, ніби сподіваючись побачити схований під ними вівтар.
— Скоро дізнаєшся, а зараз ходімо спати, — перервав Андрій потік запитань, готових зірватися з вуст допитливого юнака.
Наступного ранку Аскольд, прихопивши з собою Книгу і спеціально придбану новісіньку, повністю заряджену літієву батарею для Андрієвого мобільного телефону, разом з невидимим Лахудриком приїхав до Лаври ще до дев’ятої години. Сьогодні вчені мали почати дослідження знайденої труни. Біля входу до підземелля отиралося двоє семінаристів, вочевидь чекаючи на когось. Побачивши Аскольда, один з них пішов йому назустріч.
— Можна тебе на кілька слів? — загородив він шлях студентові.
— Слухаю, — здивувавсь Аскольд.
— Мене звуть Володимир, я слухач семінарії. А це Антон, — вказав він на білявого хлопчину поряд, — ми однокурсники. Ви, коли досліджували печери, нічого дивного не зустрічали?
— Що ви маєте на увазі? — насторожився Аскольд. Володимир зніяковів. На подумковий зв’язок тим часом вийшов Лахудрик:
— Вони очікували саме на тебе. їх прогнала з печер свята Іуліанія. Вони мали за дорученням якогось попа Василія нишком подивитися, що ж ви там знайшли, а княжна їм заборонила. Вони сильно злякалися і тепер намагаються перевірити, чи не спілкувалися і ви зі святою Іуліанією. А ще вони побоюються, що стали жертвами галюцинацій, від того трохи розгублені.
— Подякуй княжні за допомогу! — відповів подумки Аскольд, а вголос промовив: — Ви, певно, намагалися оглянути розкоп за нашої відсутності? Звісно, це не сподобалося господині цього підземного кладовища. Це не було марення. Свята Іуліанія справді промовляла до вас. Так що вважайте, сподобилися явлення святої.
— То ти теж із нею говорив? — Володимир виглядав ще більше спантеличеним.
— Даруйте, на це запитання я не можу вам відповісти, — відрубав Аскольд.
— Можливо, ми могли б бути чимось корисні вам? — подав голос Антон.
— Щиро кажучи... не знаю, — неквапно вимовив студент, але тут знову прорізався Лахудрик:
— Не відмовляй їм. Тобі потрібні тут приятелі. А хлопці вони непогані, хоча трохи залякані та малоосвічені.
— А хто такий отець Василій, що доручив вам стежити за нами? — напрямки запитав Аскольд.
— Наш наставник. Він просто хотів знати, як просуваються ваші справи, — знову взяв на себе ініціативу Володимир.
— Усе, що потрібно, мій керівник, професор Довжик, уже повідомив архієпископові. Гаразд, пропоную детальніше поспілкуватися іншим разом. На всяк випадок нотуйте номер мого телефону. До речі, мене звуть Аскольд Четвертинський.
Продиктувавши телефонний номер, він потиснув хлопцям руки і пішов до прочинених дверей підземелля. Семінаристи ж вийшли з Хрестовоздвиженської церкви на подвір’я, де одразу ж наразилися на злого і заклопотаного отця Василія.
— Де ви вештаєтесь? Я що вам доручив? Чому не можу добу вже вас знайти? — Священик розлютився не на жарт. — Вмить повилітаєте з семінарії! Підете працювати будівельниками або вантажниками чи охоронцями. Поприїжджали зі своїх сіл неасфальтіруваних до столиці, то будьте вдячні, що маєте змогу вчитися і жити тут.
— Ми... — Володимир не знав, що казати.
— Що в церкві робили? — вже спокійніше спитав отець Василій.
— Поговорили з практикантом професора, Аскольдом, — прохопивсь Антон.
— Аскольдом?! Ну й ім’я! Але це добре, що ви з ним познайомилися, — пом’якшав священик. — Вони справді зробили там значне відкриття. І через вас, між іншим, я про це дізнався запізно. Можливо, ще знайдуть щось важливе, тому підтримуйте з ним контакти, а згодом зі мною познайомите. Сьогодні ж підете їм допомагати. Тільки про те, що там побачите, нікому! За годину щоб були у розпорядженні вчених.