— А можна, ми краще інших хлопців попросимо? — Володимир боявся повертатися до володінь святої Іуліанії.
— Сказано вам — допомагати! Не базікайте, а виконуйте! — Отець Василій рвучкою ходою попрямував угору до Верхньої Лаври.
— Я думаю, свята нас більше не гнатиме. Ми ж не нишком, а з дозволу вчених працюватимемо... — Антон ніяково поглянув у очі Володимирові.
— Ну, спробуємо, — буркнув той. — Ходімо!
Коли прийшли професор із Христиною, Аскольд уже підготував усе для розчистки поховання. Зробити їм потрібно було чимало. Долівка знайденої печери більше ніж на третину вкривалася уламками обваленої перетинки.
Студент остаточно закрив лаз до печери Куба — вівтаря Аратти, нагорнувши біля дальньої стіни чималу купу обваленого ґрунту, а Лахудрик знов старанно відводив очі усім не втаємниченим в існування лазу.
Нагодилися і семінаристи. Трохи перечекавши, допоки вони надивуються відкритому похованню, професор передав їх під керівництво Аскольда, і робота закипіла: ґрунт, що присипав поховання, виносили в коридор усе тими ж відрами.
Під час короткого перепочинку Аскольд вийшов на подвір’я і спробував зателефонувати Надії, але та виявилася поза зоною досяжності.
Професор налагоджував різноманітне обладнання, а Христина в коридорі просіювала сухий ґрунт, відбираючи з нього те, що могло становити цікавість для вчених. До обіду все було готове для урочистого відкриття домовини.
Надійшли ще троє професорових колег. З’явилося і священство. Всі оглянули домовину. її було зроблено, швидше за все, з кипарисового дерева, яке виглядало майже неушкодженим.
Поки присутні радилися, як краще відкрити віко, Аскольд подумки гукнув Лахудрика:
— Що відповіла тобі свята Іуліанія про це поховання?
— Це домовина митрополита Петра Могили, — відгукнувся домовик.
— Бути не може! — з несподіванки вигукнув Аскольд.
Присутні здивовано поглянули на нього. Він поквапливо відійшов.
— Чому це ви такі впевнені, юначе? — зазвучав у його голові напрочуд приємний жіночий голос.
— Вітаю вас, ясновельможна панно Іуліаніє! — Аскольд одразу здогадався, хто говорить з ним, і подумки відповів на запитання. — Всі знають, що Петро Могила був похований не тут, а в Успенському соборі. Офіційно вважається, що його поховання було знищено вибухом у листопаді 1941 року разом зі спорудою храму. Є версія, що на початку 1990-х років поховання Петра Могили знайшов відомий археолог, але не повідомив про це нікого.
— Там відкрили інше, менш давнє поховання, — пояснювала княжна. — Вважати його похованням митрополита Петра змусило те, що у труні знайшли панагію[22] з гербом та іменем Петра Могили. Але цю панагію Петро просто подарував іншому архієреєві ще за життя.
Спочатку Петра Могилу поховали в Успенському соборі. А потім, коли Київ і Лавра стали частиною Імперії, ченці таємно перепоховали його тут. Тоді й відкрився прохід у часі до вівтаря Аратти. І ти перший, хто за три тисячі років ним скористався.
— А можна зараз відкривати цю труну? — спитав Аскольд.
— Так. Церква визнала митрополита святим. Його мощі мають бути відкриті для поклоніння. Прощавай на цьому! — Голос святої зник.
Ченці запалили свічки і кадило, архієпископ вбрався в темно-бузкову смугасту довгу мантію — почався молебень.
Процедура віднайдення святих мощів закінчилась о п’ятій. Вченим вдалося сфотографувати й описати все, що знайшли у домовині. На наступний день було призначено прес-конференцію.
Надворі вже сутеніло. Аскольд удруге спробував додзвонитися Надії, але вона знову виявилася недосяжною. Біля виходу з церкви його наздогнала Христина.
— У моєї подруги сьогодні вечірка. Ти її знаєш, це Люся Гаркуша, ріелторка. Ти б не міг поїхати разом зі мною?
— Щиро кажучи, я збирався відпочити і трохи підігнати навчання... — Аскольд почав готувати ґрунт для відмови від цієї дивної пропозиції.
На подумковому зв’язку зарепетував Лахудрик:
— Негайно погоджуйся! Там буде Пінський. Нарешті зрозуміємо, що йому треба від тебе.
— Як мене це все дістало! Надійка десь зникла, а тут ще Христя чіпляється, — роздратовано відповів Лахудрикові Аскольд. — Аз якого приводу вечірка? — вголос запитав Христину.
— Розумієш, Люсин хлопець, Льоша, несподівано поїхав у відрядження, а вона саме запросила одного свого клієнта у гості. Стосунки ділові налагоджує. Тому скасовувати вечірку нечемно, а приймати клієнта на квартирі самій ще більше не з руки. Той клієнт — заможний іноземець, приїхав нещодавно. Він дуже цікавиться історією. Тому Люська запросила й мене, аби було із ким поговорити, бо вона сама в історичній тематиці, щиро кажучи, дуб-дерево. Та мені лише з ними теж спілкуватися не хочеться. То, може, ти підтримаєш компанію? Ну будь ласка! — Тон Христининих слів набув непристойно благальних інтонацій.