Внизу доволі стрімко котить води велика ріка. Обриси схилів йому незнайомі. Протилежний берег до самого обрію зеленіє суцільним лугом та зблискує дзеркалами озер. Повітря! Невимовно свіже і чисте. Сонце вже проминуло зеніт і хилиться до обрію за його спиною. Навкруги — ані людей, ані бодай якихось ознак їхньої присутності. Тепло.
Так! І куди ж це ми втрапили? Відповідь прийшла майже одразу. Із дзвінком мобільного телефону. Його старенький, але надійний «Сіменс», не навчений вигравати поліфонічні мелодії, раптом подав верескливий голос. Аскольд натиснув кнопку відповіді.
Ніколи ще таке просте і звичне запитання «Ти де?» не викликало у нього раптового нападу сміху. Отже, коли вже тут є мережа мобільного зв’язку, то, мабуть, він таки десь в Україні.
— Ти де? — Суворий голос Христини було чути не дуже добре, але телефонний індикатор рівня сигналу показував, що він достатній для розмови.
— Я тут, — відповів Аск, не збагнувши безглуздості своїх слів.
— Де тут? Аскольде, не жартуй і не смійся. Юрій Вікторович запитує, чи надійно ти замаскував розкоп! Він непокоїться, що хтось спробує там нишпорити. Сам розумієш: по-перше, це небезпечно, а по-друге, якщо сторонні дізнаються, що у печерах можуть бути ще не досліджені ходи, то ми сильно ризикуємо більше ніколи туди не потрапити: попи не пустять.
— Не хвилюйтесь, я все зроблю. А ви вже поїхали з Лаври?
— Так, ми біля Європейської площі. Бувай, до завтра! — Христина відімкнулась.
Отже, тут існує мобільний зв’язок. Аск майже не сумнівався, що він пройшов крізь час. Хоча б з огляду на раптову зміну зими на літо. Мабуть, його мобільний оператор також подолав часовий бар’єр. Цікаво, яким чином? Адже сигнал мобільного зв’язку не проходить навіть у підземелля, з якого він потрапив сюди.
Аск спробував з’ясувати, звідкіля він вийшов. Повернувся до земляного грота, і провів, як сказав би професор, ретельне візуальне обстеження. Нічого прикметного, лише брама залишається на попередньому місці, наче була тут завжди.
Уже не заплющуючи очей, Аскольд пройшов крізь те саме марево і знов опинився у печері, яку подумки назвав печерою Куба. Він рвучко озирнувся і встиг помітити, як брама просто розчиняється у повітрі.
Обійшовши навколо Куба, Аскольд, як і першого разу, приклав долоню до книги. В нього промайнула думка, що поєднання Книги і Куба дуже нагадує вівтар. За вівтарем виникло сіро-зелене марево вже знайомої брами. Тоді він поклав долоню на верхню площину Куба. Брама лишилася на місці. Та її отвір цього разу був срібно-блакитним. Аскольд уважно прислухався. Крізь нову завісу не долинало ані звуку. Лише курилися димчасті пасма.
Спочатку хлопець простягнув до центру брами мобільний телефон. Той сховався половиною корпуса в тумані. Аскольд переступив уявний поріг. Брама лишилася на півкроку позаду, але темрява була цілковитою. Увімкнувши ліхтар, хлопець освітив камеру, що мала правильну круглу форму зі склепінчастою стелею. Стіни вкривали мозаїчні зображення.
Роззирнувшись, він побачив білу, ніби мармурову скриню, схожу на маленький саркофаг. Цього разу хлопець чомусь захвилювався. Аск спробував просто зсунути кришку «саркофагу», але та не піддалася.
Облишивши марні спроби, обійшов приміщення по колу. Бодай натяку на вихід із нього не було. Лише брама, як і раніше, чекала, мінячись туманом. Чомусь побоюючись лишатися в цьому дивному місці, він повернувся крізь браму до печери Куба.
Там нічого не змінилося. Брама за його спиною без жодного звуку зникла. Тоді Аскольд повторив спробу торкнутися палітурки Книги, і брама миттєво з’явилася, знову виграючи сіро-зеленкуватими кольорами; поновилися й звуки літа. Дотик долоні до поверхні Куба знов змінив колір брамної завіси на срібно-блакитний. Аск не полінувався пересвідчитися, що зміна кольорів тягне за собою і зміну місця, яке знаходиться за брамою. Спробувавши притуляти долоню до інших сторін Куба, він пересвідчився, що колір туманної завіси щоразу змінюється. Отже, напруживши аналітичні здібності, можна припустити, що дотик до різних поверхонь Куба відкриває браму до різних місць, а можливо, й часів.
Та розважливість нарешті взяла гору, тому подальші експерименти з кольорами завіси Аскольд вирішив відкласти. Він стомився і зголоднів, але найбільше непокоївся тим, що залишений без догляду розкоп може привернути небажану увагу ченців. Обережно знявши Книгу з Куба, студент спробував сховати її під одягом. Артефакт опирався. Він повсякчас змінював свою вагу: то помітно тягнув додолу, то намагався вирватися з рук і злетіти під склепіння до пентаграми. Обкладинка просто-таки обпікала холодом. До того ж малюнки на стінах почали міняти колір і навіть, як часом здавалося, самі обриси. Світло всередині Куба раптово згасло, і він став непроникно чорним.