— А чому саме Аскольдові? — прискіпливо допитувався Андрій.
— Ну... нам у школі розповідали, що існує нібито пророцтво чи легенда, що жезл Аратти визнає своїм володарем хлопця з Києва. Там є ще ряд інших обставин, що його стосуються. Ось я і подумав: раптом це Аскольд.
— Лахудрику! — втрутився Аскольд. — У сучасному Києві сотні тисяч молодих людей. Чому ж це маю бути я?
— А більше я ні з ким із молодих киян і не знайомий добре, — лаконічно пояснив домовик.
— Ну, от візьми хоча б Ілька, — заперечив Аск. — Він теж може вважатися киянином, бо живе там, де колись постане Київ.
— Щось ти хитруєш, пане бакалавре, — втрутився Андрій. — Слід ще буде поглянути, що воно там за поганська школа така у вашому розпусному Києві! Але наразі дякую тобі, Лахудрику, за підказку. Аскольде, а ти не вважаєш, що жезл разом із Книгою можуть створювати брами і в інші місця?
— Можливо, але, не знаючи бодай приблизно, куди можна таким чином потрапити, краще не ризикувати.
— Принаймні спробуй подумки попросити Книгу і жезл створити браму до печери Куба просто звідсіля, щоб не йти до неї у сутінках, — запропонував Апостол.
За їхньою розмовою уважно спостерігав венед, час від часу кидаючи збентежено-зацікавлені погляди на Андрія з Аском.
— А це думка! Вам би, добродію Апостоле, в нашому часі логістикою займатися! — Аскольд тієї ж миті за допомогою Книги і жезла, покладеного на її палітурку, створив браму й зазирнув у неї. — Вийшло! Ви мали рацію: брама веде до тієї печери, з якої я приходжу в цей час.
— Саме так, Аскольде, — мовив Апостол. — Тепер Книга у поєднанні з жезлом Аратти може створювати брами у будь-яке з місць, де вона раніше вже побувала, бодай мить. Ти просто уявляєш собі, куди хочеш потрапити, і Книга створить браму — прохід у те місце. Жезл ще має багато інших здатностей. Наприклад, він може фіксувати створені Книгою брами, перетворюючи їх на постійно діючі. Малий капосник Лахудрик Пенатій, як це не дивно, правильно зрозумів, що ти можеш вправлятися із жезлом Аратти. Ми ще потім з’ясуємо, звідки він стільки знає в такому юному, як на домовика, віці. Та жезл потрібен і мені тут, у цьому часі. Ось! Тож мушу тебе попросити: спробуймо разом передати вміння управляти жезлом ще й Ількові. Користуючись вашою мовою, зробимо його оператором жезла Аратти, аби Ілько міг допомагати в моїх справах.
— Але ж я насправді не маю жодної влади над жезлом, — засумнівався Аскольд.
— От зараз ми й перевіримо. — Андрій дістав жезл. — Візьми його за середину. Тепер спрямуй, ну, он хоча б на ту суху вербу. Стеж, щоб твоя рука була простягнута паралельно землі. Добре. Тепер подумки вимови: «Щите Даждьбожий, яви малу долю безмежжя сили твоєї».
Аскольд виконав усі Андрієві настанови — з каменя у наверші жезла вирвався конусоподібний промінь, що закінчувавсь яскравим, немов сонячним, колом якраз перед вказаним Апостолом деревом. Коли Аскольд спробував підійти до нього ближче, так само тримаючи жезл у витягнутій правиці, то відчув, що ніби впирається світловим колом у вербу.
— Ти створив прозорий щит. У вашому часі це назвуть силовим полем. Йому подумки можна надавати будь-якої форми, наприклад, напівсфери, аби захиститися хоч від дощу, хоч од вітру, — пояснив Апостол. — Якщо бажаєш, щоб щит зник, просто стисни жезл і подумки накажи щитові розвіятися.
Хлопець думкою вимкнув щит силового поля.
— Тепер іще раз, — наказав Андрій. — Створи щит перед собою. Так, добре. Підніми жезл угору. А тепер накажи щитові огорнути тебе.
Аскольд збагнув, що опинився усередині прозорого купола, позначеного по землі тим самим яскраво-золотим колом. Звуки до хлопця долинали притишено.
— Ільку, візьми лук, стріли і ніж та йди сюди! — гукнув венеда Андрій. — Пусти стрілу в купол. Щоб не лякати Аскольда, цілься убік від нього.
Двічі себе просити венед не примусив — звіддаля націлився прямо у груди Аскольдові, широко всміхнувся і останньої миті пустив стрілу трохи ліворуч. Зовсім трохи, як здалося всім, хто спостерігав за цим. З лунким скляним звуком стріла вдарилась у прозоре склепіння й відлетіла у траву. Потім Апостол дозволив усім бажаючим випробувати цей захист на міцність стрілами, ножами, камінням. Ількові одноплемінники в азарті навіть принесли дубовий стовбур і спробували гатити ним у тонку оболонку купола, немов тараном. Від першої ж спроби вони покотилися по траві: оболонка повністю повертала енергію удару, не приймаючи її на себе.
Лахудрик дуже засмутився, зрозумівши, що він також не може пройти крізь склепіння ані у видимому, ані у невидимому стані.