Выбрать главу

— Добрий вечір, — привітався Аскольд. — Я — Ас­кольд Четвертинський. З ким розмовляю?

— Павло Карпенко, — миттю прийшла відповідь. — Ти сьогодні просив про терміновий контакт...

— Так. Коли дізнаєшся, про що йдеться, зрозумієш, що незайвою є навіть гранична обережність.

Протягом кількох хвилин Аскольд виклав Павлові усі обставини викрадення Надії, попередив, що за на­казом батька той перебуває під таємною охороною, поділився підозрою, що це робота когось із її знайомих, та попросив приїхати до Києва, тимчасово не спо­віщаючи батьків.

Павло поставив кілька емоційних запитань, але ще за кілька хвилин Аск зрозумів, що співрозмовник не зовсім довіряє йому. Втім, це не було дивним... Аскольд поквапився надіслати Павлові свій новий мобільний.

Той несподівано перервав розмову, пообіцявши вийти на зв’язок найближчим часом.

***

Тараторкін у своєму кабінеті у приміщенні Фонду славної єдності не знаходив собі місця від веселої люті. Це ж треба?! Послала першопрестольна помічничків — у метро їх кишенькові злодюжки обчистили! Точніше, одного — майора Тімафєя Брєзґінцева. Але цей Тімафєй старший за віком і зван­ням. Чого вже чекати від молодшого — капітана Алєксандра Дєнісова?

— Скажи мне, Тимофей, ну как в одночасье из раз­ных карманов можно вытащить документы, деньги, ключи, телефон и даже жетоны для проезда в метро? При этом карманы остались застегнутыми! Или киев­ские карманники — гении в своей профессии, или так не бывает.

— Там была такая огромная толпа, а я в метро давно не ездил, вот и зазевался, наверное, ну, а они незамет­но как-то... — мляво виправдовувався цекіст.

— Ладно, ничего страшного не случилось. Теле­фон у тебя специальный: установить, кто и кому по нему звонил, невозможно. Если он в руки специа­листа попадет, то тогда могут быть вопросы, но это маловероятно. Сигнал его маяка пропал где-то в районе Оболони и больше не возобновлялся — следовательно, им не пользуются. Документы тоже не проблема. Денег жаль, разумеется, но из зар­платы не вычтем, не боись. Хорошо, что хоть твой переносной сканер был не при тебе и его не свиснули. Плохо другое: ты не сумел срисовать компа­нию, с которой общался наш фигурант, не выяс­нил, что он делал в интернет-кафе. Да и это не смертельно: мы контролируем его телефон, элек­тронную почту, так что скоро будем информирова­ны о большинстве контактов Четвертинского. Но! У нас до сих пор нет вариантов подходов к нему, и вы так ничего и не предложили! — закінчив вихо­вувати цекіста Тараторкін.

— Собственно, зачем он нам нужен? — втрутився Алєксандр. — Место перфорации мы уже установили.

— Он регулярно бывает в первом столетии и точно с кем-то общается там. Нам нужны, как шутит один наш бывший коллега, явки, пароли, адреса в том вре­мени. Необходимо знать, каким образом функциони­рует этот портал, насколько безопасен переход сквозь него, почему там действует мобильная связь.

У цю мить до кімнати увійшли двоє немолодих чоло­віків: один сивий, у светрі та вузьких окулярах, інший бородатий, з довгим сивуватим масним волоссям, ху­дий, у картатому піджачку. Той, хто зайшов перший, заговорив підкреслено інтелігентно:

— Добрый вечер, господа, меня зовут, как вам, веро­ятно, известно, Глеб Арнаутский, а это мой киевский друг Миша Полянский. Я, с согласия ЦИКа, проин­формировал его о кардинальном возрастании наших технологических возможностей относительно работы с пространственно-временным континуумом и, соот­ветственно, новых задачах, стоящих в этой связи пе­ред нами на Украине. Миша, как всегда, очень заинте­ресован нам помочь и имеет свои идеи. Но прежде позвольте обрисовать, так сказать, общую геострате­гическую обстановочку, складывающуюся сегодня на наших границах.

Тараторкін відійшов у куток кімнати, аби прихо­вати незадоволення: цей зарозумілий політтехнолог, якого відлучили від двору після мандаринової революції, знову намагається на їхніх плечах по­вернути собі бодай частку колишнього впливу. От і зараз напівлегально прибув у цю колишню свою країну, аби бути в епіцентрі грандіозних, хоча й та­ємних подій. А керівник ЦІК Фе, полковник Ґаврілов, ще й наказав удавати, ніби вони прислухають­ся до нього як до визнаного фахівця у справах Укра­їни. Арнаутський тим часом вів далі: