Пінський і собі підійшов привітатися з міністром, якого трохи знав, а також був представлений пані послу. Обмінявшись протокольними люб’язностями з пані дипломатом, Бенціон зайшов до зали.
Там запрошені гуртувалися біля столів за ознаками особистих знайомств та інтересів. Поки випивки було поглинуто небагато, розмови точилися мляво. Пінському стало ніяково стовбичити самітником. Він узяв келих вина і вдав, ніби слухає музикантів, які справді грали доволі майстерно.
За плечем несподівано пролунав гучний знайомий голос:
— Бєня, яким вітром? Не чекав тебе зустріти тут, у нас! — Товстий, геть лисий чолов’яга, бризкаючи слиною, верещав майже у нього над вухом.
Такі колоритні постаті не забуваються — Гриша Стрийський, підприємець, видавець, політик і громадський діяч. З ним Пінський познайомився на відпочинку у Венеції. Йому марно нагадувати, що звернення «Бєня» для Пінського неприємне і образливе. Цей беручкий кмітливий, розумний, але не обтяжений вихованням чоловік чує лише себе.
— Вітаю, радий тебе знову зустріти, — привітався Пінський. — Я от приїхав до вас у справах.
— Знаю я твої справи! Усе раритети шукаєш. І, що ти хочеш вивезти від нас цього разу? — Широко всміхаючись, Стрийський горлав на всю залу. — Знайомся, це Вадік Бобрин, зараз він змагається за мандат депутата парламенту в одному дуже перспективному партійному списку, а взагалі він самий крутий політолог в Україні та мій персональний політичний консультант.
Високий, спортивного виду чоловік у синьому піджаку з золотими ґудзиками та вишуканою шийною хустиною замість краватки чемно вклонився Бенціонові. Обличчя політолога прикрашали вузькі золоті окуляри, а до плечей спускалося густе солом’яно-сиве волосся.
— Радий з вами познайомитись, пане Пінський. Гриша багато розповідав про вас, та і сам я дещо чув, про ваші дослідження.— Політолог потиснув простягнуту Бенціоном руку.
— Давайте по коньячку, — запропонував Гриша Стрийський. — Він тут вельми пристойний.
Узявши по чарці, вийшли до іншої зали, де було менше людей. Випили за знайомство. Гришиної оцінки коньяку Бенціон не розділив, але, звісно, промовчав про це.
— Дуже цікавий особняк, — зауважив Пінський, аби підтримати розмову.
— Так, це справжнє XVIII століття, часи імператриці Єлизавети, — мовив політолог. — Дім збудовано для гофмаршала її двору, а сам палац ви, напевно, бачили в парку. Ще в такому ж стилі збудована знаменита Андріївська церква. Все це пам’ятники бароко і символи імперії в Києві. З офіційною резиденцією Президента, Маріїнським палацом, пов’язаний ось який історичний жарт. Ви, певно, знаєте, що імператриця Єлизавета була таємною морганатичною дружиною графа Олексія Розумовського. Він народився неподалеку від Києва, в містечку Козелець, і в дитинстві, кажуть, був свинопасом. Іще юнаком потрапив до придворної хорової капели і завдяки красі, розуму та шарму швидко опинився у ліжку тоді ще спадкоємиці — цесарівни. З її сходженням на престол Розумовський отримав графський титул, величезні маєтності, але при цьому відзначався рідкісною скромністю. Навіть коли він став чоловіком самодержиці, то абсолютно не зловживав цим. Імператриця відвідала його батьківщину, познайомилась зі своєю свекрухою і наказала збудувати у Києві цей палац та придворну церкву. Є припущення, що вона планувала перенести столицю до Києва. Палац був збудований за проектом, що його улюблений архітектор Єлизавети Франческо Бартоломео Растреллі розробив для підмосковної дачі графа Розумовського. Таким чином, головна резиденція українського Президента є копією заміської дачі чоловіка російської імператриці, який, взагалі-то, був у дитинстві українським свинопасом.
— М-да, — засміявся Пінський. — Ну, до речі, всі три ваших президента в дитинстві були, так би мовити, не далекі від аграрного укладу життя.
— Та не в одних лиш президентах справа! — емоційно втрутився Гриша Стрийський, який під час розповіді Бобрина помітно нудьгував. — Вся наша бюрократія вихована селом, радянським селом! Ти не уявляєш, Бєнєчка, як мене дістали ці селюки при владі! Подивись на цю публіку! — Він неприязним поглядом озирнув натовп у залі. — Більше половини народились в колгоспі. Київ, та і країну в цілому, вони уявляють собі як великий такий колгосп, в якому скільки не вкради, а все одно помітно не буде. Я з такими на кожній сесії міськради воюю, а вони, уявляєш, всю землю під забудову комерційною нерухомістю віддали — ні мостів, ні транспортних розв’язок, ні нових шкіл будувати більше нема де. Місто від цього жлобства зовсім задихається: парки-сквери вирубають, вже і під стінами Софійського собору фітнес-центр збудували, а навпроти потвору скляну поставили — готель «Хам Ят». А ці ганебні пухирі і дамба на Майдані?! І майже всі депутати ще й збираються балотуватися на наступних виборах! Зуб даю: пролетять, суки!