Розчарований Аскольд спересердя вирішив трохи похуліганити:
— Александр, а какое государственное или частное учреждение у вас, в Федерации, изучает пространственно-временные преобразования и занимается такими малонаучными темами, как коррекция истории? — спитав російською, якою давав інтерв’ю, позаяк журналіст не говорив ані англійською, ані українською.
— Я без понятия, наверное, институт какой-нибудь или фонд, — нічим не видав усвідомлення свого цілковитого провалу цекіст. — Если хочешь, я могу узнать и при следующей встрече рассказать тебе детальнее.
— Благодарю, при необходимости я поищу в интернете, — приколювався студент. — Узнаю что-то интересное — непременно поделюсь с вами. Всего хорошего.
Він вже накинув свою куртку, коли до їхнього столика підійшов немолодий бородань і привітався з Алєксандром. Цекіст відповів на вітання й звернувся до хлопця:
— Аскольд, разреши тебя познакомить: Михаил Полянский, директор Института проблем социума, мой хороший знакомый.
— Радий знайомству, — без жодного докору сумління нещиро відповів Аск.
— Я також, — мовив бородань. — Багато чув про ваше відкриття...
— Відкриття не моє, а професора Довжика. Я лише його помічник.
— Все одно це визначна подія, і її слід правильно використати, аби посприяти вашій кар’єрі, — повчально й улесливо сказав Полянський.
— Ви не повірите, але мені це вже говорили, — відповів Аскольд.
— Одна річ — просто говорити, а я можу в цьому допомогти, — наполягав директор.
Знову прорізався домовик:
— Цей чувак після мандаринової революції втратив весь свій вплив, його колишні роботодавці порозбігалися за кордони або поховалися у заміських маєтках. От він і шукає, як йому повернути статус впливової особи. Як варіант він планує примазатися до вашого відкриття, так би мовити, виступити його промоутером в очах помаранчевої влади і знову відкрити собі двері до високих кабінетів — третій президент має схильність до захисту історичних пам’яток. Звернутися до професора Полянський побоюється, бо старше покоління, яке стежить за політикою, добре знає його репутацію, а ти, молодий-наївний, можеш легко потрапити під вплив — звісно, на його думку.
Подякувавши Лахудрикові за аналітичну довідку, Аскольд продовжив хуліганську лінію поведінки.
— А ви все ж таки зверніться до професора Довжика з цією пропозицією. Він телевізор не дивиться, тому навряд чи буде до вас, гм-гм... упереджений.
Полянський смикнувся, але швидко опанував себе. В Аскольда задзвонив телефон: Борис Кравець нагадував, що вони сьогодні домовлялися зустрітися на пиві у «Шато Борисфен» на Хрещатику. Аскольд попрощався й залишив співрозмовників, які цілком вдало приховували свою розгубленість. Уже за дверима кав’ярні його наздогнав Олександр і намагався віддати конверт з обіцяним гонораром. Аскольд відмовився.
— Навіщо тобі цей Борис? — здивувався домовик.
— Сам не збагну. Зараз ми можемо лише чекати... Втім, мені спало на думку, що він може щось знати про мешканців Надійчиного будинку, бо востаннє ми його зустріли саме біля нього. Чим чорт не жартує, раптом він щось чув і про родину Карпенків. Про всяк випадок прослухай його думки.
Борис уже чекав за столиком на другому поверсі. Замовили по великому келиху золотого пива та копчених свинячих вушок з гірчицею. Тему минулих непорозумінь та образ проминули швидко, домовившись просто забути про них. Розмова потроху набувала дедалі щирішого й відвертішого характеру.
Борис почав розповідати про своє дитинство. Про батька, який був завжди заклопотаний власною кар’єрою і цікавився лише Борисовою успішністю у школі, та матір, яка, скуштувавши легких чоловікових грошей, уся поринула в походеньки по магазинах, салонах та прийомах, словом, вела великосвітське життя, як сама його розуміла. Єдина людина, кому він по-справжньому був небайдужий, — його бабуся. Вона не лише завжди дбала про його одяг і їжу, але й переймалася інтересами, намагалася водити в музеї і театри, вчила правильного поводження й допомагала долати дитячі образи. Бабуся також спробувала віддати його й до музичної школи, але від цього Борис був урятований цілковитою відсутністю слуху. Він пішов до спортивної секції плавання, хоча особливих успіхів не досяг. Батькова посада продовжувала множити їхні статки. І одного дня родина придбала нову велику квартиру. Бабуся відмовилася переїжджати зі сталінки на Лук’янівці, де вони до цього жили разом з Борисовими батьками, та батьки не дуже й умовляли її. Тепер раз на кілька днів хтось із батьків забігає до неї, а він, невдячний такий, — зрідка.