Отож, з’ясувавши у Люськи номер телефону ворожки й домовившись про візит, вона поспішила на Відрадний. Там «матушка» мешкала у приватному будинку.
Невеликий, як для Києва, особнячок, обнесений глухим металевим парканом, зустрів Христину низьким басовитим гавкотом, мабуть, здорового собаки. Її зустрів кремезний, мовчазний немолодий чоловік і одразу провів через охайний передпокій до невеликої темнуватої кімнати. Її стіни були завішані іконами з лампадками, віничками з висушених трав і різноманітними оберегами на всяк смак. У маленькому кутовому каміні тліли дрова, трохи пахло ладаном. Назустріч з масивного дерев’яного стільця підвелася нестара повновида жіночка, запнута за сільським звичаєм білою хусткою у трояндах, у вишиванці і темній довгій спідниці. На її блідому обличчі маскою застиг доброзичливий, але неусміхнений вираз. Одразу, міцно взявши Христину за руку, ворожка швидко заговорила:
— Проходь, проходь, донечко. Сідай, не бійся. Все про тебе скажу, все знаю і бачу. Наврочено тобі, красунечко. Пороблено тобі! Серцем чую: лихо за тобою нишком пантрує. Та ти не лякайся. Разом усьому дамо раду-розраду. Ти лишень мене слухай і роби, що загадаю, і геть-чисто все у тебе добре поведеться.
Ворожка вказала на глибоке крісло біля журнального столика, запалила товсту свічку в скляному підсвічнику, широко перехрестилася на темний образ у кутку. Взявши з невеликого порцелянового блюдечка, що стояло поряд на буфеті, трохи якогось порошку, кинула його у камін. Кімната швидко наповнилася солодкуватим димком, від якого паморочилася голова. Гликерія-Степанида заторохтіла:
— Бачу, нелегко тобі живеться, Христиночко, працюєш важко, грошей маєш мало, батьки дошкуляють, щоб уже заміж ішла, подруги позаочі кепкують, що нездатна ти чоловіка заарканити. Та впав тобі в око гарний хлопець. Дам я зіллячка приворотного. У гаряче питво йому нишком всиплеш — і за тиждень весь він твоїм буде, назавжди. А як є у нього зараз котрась дівка, то мине тоді трохи більше часу, але все одно нікуди він уже від тебе, золотце, не подінеться. Тільки дивись-но мені: це зілля нехай він вип’є обов’язково вранці або вдень, до заходу сонця. І ще: принеси мені його фотознімок, а краще два. Та не барися із цим. Трава ця приворотна дуже рідкісна. Я її на Дівич-горі у маю збирала, потім, не скажу, в чому мила, при місячному світлі на південному вітрі сушила, руками дрібно-дрібно перетирала. Тож хоч за ворожбу я грошей і не беру — Бог забороняє, та зіллячко це маєш купити. Так, скільки даси.
Очманіла від задухи Христина почала гарячково шукати в тонкому гаманці гроші, намагаючись не витягти купюру у двісті гривень, що лишилися від авансу. Та з її щастям, саме вона потрапила їй під пальці. Доклавши зусиль, аби зберегти незворушний вираз обличчя, молода жінка віддала ворожці папірець із портретом Лесі Українки. Матушка неквапливо сховала гроші, ніби співчутливо поглянула на аспірантку і, зітхнувши, дістала з буфета маленьку полотняну торбинку та аптекарську пляшечку з темного скла. Христина зауважила, що пляшечку ворожка брала шовковим носовиком, утім, не надала цьому значення.
— Цей порошок сама домішаєш до травички... — ворожка обережно вклала пляшечку жінці в руку, — що я дала, і всиплеш йому в каву або чай так, як тобі було сказано. Тільки дивись-но мені: в горілку не сип, бо може не подіяти! — І лагідно повела далі: — Знаю, знаю, що ти погано заробляєш, не переживай, що мало заплатила за зіллячко. Якось та порахуємось. Ну то йди собі з Богом. Втомилась я. Іване! — голосно гукнула до свого охоронця. — Проведи мою гостю і більше нікого не пускай сьогодні!
Коли Христина опинилася на вулиці, відчула, як розливається у ній злість на себе, дурепу, що, розвісивши вуха, повірила у Люсьчину маячню, та на ворожку, яка видалася їй звичайною шахрайкою з посередніми акторськими здібностями. Ще їй було дуже шкода грошей і часу. Втім, нічого вже не вдієш. Але тут знову нагадала про себе її персональна жаба-заздрість — ох, недаремно тій тварюці вже навіть пам’ятники у Києві та Бердянську поставили. Тому Христина таки вирішила виконати ворожчині настанови. Раптом вони подіють? І тоді «краща подруга» Люська не так дертиме перед нею свого кирпатого короткого носика.
Тим часом Гликерія-Степанида у своїй кімнаті відчинила кватирку та, витягши з кишені спідниці мобільний телефон, набрала номер Христининої подруги — тієї самої кирпатої Люсі.
— Була щойно твоя Христя в мене, — проказала у слухавку, не вітаючись. — Віддала я їй ту пляшечку, що від тебе отримала. Трохи налякала й розповіла, що має робити. Вона, звісно, повагається, та зрештою все підсипле, як треба. Я свою роботу зробила. Коли розрахуєшся?