Коли батько «вступив його» до Університету, Борис почав вести життя гульвіси. Автомобіль, коли треба — з персональним водієм, гроші, трава й випивка давали змогу безтурботно проводити час, не переймаючись різними несуттєвими дрібницями, наприклад навчанням. На третьому ж курсі він став помічати, що дівчата цікавляться ним не лише як симпатичним хлопцем, але і як безвідмовним гаманцем. Та незабаром і на цьому напрямку почала виникати конкуренція. У Київ переїхало багато нових чиновників, депутатів і підприємців, чиї діти можуть собі дозволити крутіші розваги. У барах з’явилися молоді, англомовні, зі смаком одягнуті чоловіки, які за легким алкоголем обговорювали новини фондових ринків, прихід у країну крупних корпорацій, політичні події. Дівчата, які замислювалися про власні життєві перспективи, почали віддавати перевагу вишуканому товариству цих яппі[28]. Суперничати з ними Борис не був спроможний та й не мав бажання. (Поправка від Лахудрика: конкурувати з молодими професіоналами Борис бажання мав, а от можливостей — ні. Все інше правда.)
Одного разу він, на хвилину забігши до батька на роботу за черговим пакунком кишенькових грошей та банальних застережень, став випадковим свідком розмови зі щойно призначеним татовим начальником. Той, на десяток років молодший за батька, увірвався до його кабінету і, незважаючи на Борисову присутність, прокричав матюками, що, коли не буде виконано його наказ про надання погодження знесення старого скверу в центрі міста для будівництва готельно-офісного комплексу, батько обов’язково попрощається не лише з посадою, але й зі свободою: «матеріалів на вас для прокуратури у нас вистачає». Борис спробував утрутитися, та батько вперше у житті поглянув на нього майже благально, і він промовчав. Начальник грюкнув дверима, залишивши їх удвох. Тієї ж ночі батькові викликали швидку, і він два тижні пролежав у лікарні з серцевою недостатністю. Цей випадок змусив Бориса замислитися над тим, що, власне, відбувається навколо нього поза нічними клубами, ресторанами і конопляними вечірками, і що йому треба від життя, крім цих розваг. (Ремарка домовика: також прагне віднайти спосіб покарати батькового начальника за образу.) Він навіть спробував влаштуватися на роботу, аби поміняти спосіб життя, але виявилося, що його кваліфікації вистачає лише, щоб роздавати рекламні оголошення чи продавати картки поповнення рахунків мобільних телефонів. Платня ж за тиждень була меншою, ніж він звик витрачати на день. Товариші й подружки по спільному вбиванню часу йому дедалі менш цікаві, навчання також, важкі наркотики він вживати не збирається, по-справжньому дружити йому немає з ким, — словом, куди не кинь, усюди клин. Але Борис неодмінно шукатиме свій шлях. Ще не знає, який саме, — швидше за все, надновий бізнес чи ще щось екстраординарне. У нього вже є ряд ідей в інвестиційній справі. Нехай Аск вибачає за те, що він його добре завантажив своїми міркуваннями. А що він думає про те, що коїться навколо, ким бачить себе по життю?
Аскольд, який трохи розслабився, допиваючи другий келих, не одразу знайшов, що сказати. Відповісти відвертістю на відвертість він не міг. Відбутися ж якимись банальностями не хотілось. Аск розповів про своє життя: про батька, якого ніколи не бачив; про дідуся і бабусю — українських інтелігентів, які так і померли на засланні в холодних краях, засуджені за виступи проти русифікації та поширення правди про Голодомор. А тоді заходився говорити про цікаву співпрацю з професором Довжиком.
Його розповідь перервав телефонний дзвінок.
— Доброго дня. Вас потурбував Бенціон Пінський, — почувся у слухавці знайомий голос.
— Вітаю вас, але я зараз трохи зайнятий. Давайте поговоримо пізніше, — спробував уникнути тривалої розмови Аскольд.
— Звісно, звісно. Я лише хотів дати вам кілька рекомендацій щодо ваших дій... — Пінський спробував ще раз перевірити, чи має він бодай якийсь вплив на волю хлопця.
— Дякую, але не думаю, що потребую чиїхось рекомендацій.
— Гаразд, — озвався Бенціон. — А чи не могли б ми з вами зустрітися, наприклад, завтра? Ми ж домовлялися поспілкуватися про ваше відкриття.
— Даруйте, але вам краще домовитися через Христину про зустріч із професором Довжиком, він зможе краще розповісти про те, що зацікавило вас у наших розкопках. Я пам’ятаю про нашу домовленість, але найближчими днями не матиму часу, даруйте. — Студент втрачав терпець. — На все добре.