— До побачення... — Пінський остаточно збагнув, що ментальна отрута на хлопця таки не діє.
Вимкнувши телефон, Аск пояснив Борисові, що після відкриття у Лаврі до нього часто чіпляються якісь незнайомі й малоприємні люди. Але той змінив тему розмови, запитавши, чи є в Аска кохана. Аскольд сумно відповів, що згодом він, можливо, познайомить Бориса з нею. Вони ще трохи погомоніли, запиваючи розмову свіжим хмільним пивом. Лахудрик час від часу на каналі подумкового зв’язку ненав’язливо встромляв свої «п’ять копійок». У думках Бориса домовик не знайшов нічого про Надійку або її друзів, проте засвідчив, що Борис із Аскольдом цілком щирий — несподівано приємний виняток з-поміж останніх їхніх контактів... На вулицю вийшли, коли на місто зійшли ранні лютневі сутінки. Попрощалися, немов добрі приятелі.
Завгосп-проректор — то є сила. А щоб його лиха побила!
Коли Борис зник у метушливому натовпі Хрещатику, Аскольд зателефонував Апостолові, аби поцікавитися, чи не трапилось у них, бува, ще чого. Потім зайшов до інтернет-кафе, де перевірив свою поштову скриньку. Значущих повідомлень не було, тому пішов додому. Там несподівано наразився на маму, яка висварила його за запах пива й за те, що він майже нічого не їсть. Аскольд сховався у своїй кімнаті.
Кілька келихів пива несподівано наштовхнули на оригінальну думку. Він дістав Книгу, викликав Лахудрика і попросив покласти лапку на обкладинку, аби створити браму переходу в перше століття. Але у того нічого не вийшло. Малий навіть не здивувався, бо вже казав, що артефакти — то людське знаряддя, а домовинки мають інші езотеричні засоби. Аскольд не вгавав. Він ґречно попросив Книгу дозволити створювати браму і домовикові. Цього разу ледве Лахудрик торкнувся палітурки, як перед ними виникло мінливе сіро-зеленкувате марево.
— Ура! Я перший домовик, який скористався артефактом! — зрадів бакалавр. — Це треба досліджувати! Розгребемося з нашими клопотами, і почну.
Аска трохи відволік від сумних роздумів щирий захват друга. Він переконався, що, як і раніше, прохід відкривається у печеру Книги на високому березі Борисфену. Домовився з Лахудриком, що коли йому заманеться повернутися, то він з мобільного зателефонує на домашній телефон і, перечекавши два гудки, перерве зв’язок. Це і буде сигналом для створення брами. Роздягнувшись, хлопець пішов купатися у перше сторіччя. Там уже вечоріло, але піщана мілина ще освітлювалася теплим сонцем. Він досхочу наплавався у стрімкій течії, а потім обсох на теплому вітрі. Остаточно протверезів.
Дочасно повернутися до своєї кімнати крізь швидко створену відповідальним домовиком браму Аскольда змусив дзвінок придбаного вчора мобільного телефону.
— Привіт. Це Павло, Надіїн брат. Я у Києві, — пролунав у слухавці незнайомий парубочий голос.
— Швидко добрався, — зрадів Аскольд. — Ти зараз де?
— Їду маршруткою з Борисполя, прибуду на залізничний вокзал, — відповів Павло.
— Гаразд, за годину зустрічаємося там у касовому залі праворуч від головного входу, біля каси номер сімнадцять.
Аскольд описав свій зовнішній вигляд, аби Павло легше впізнав його, і відімкнувся. Попередив маму, що буде пізно, і зі звичними вже пересторогами вислизнув з будинку та поїхав на вокзал.
Нікого схожого на Павла біля сімнадцятої каси не було. Минула майже година, доки до нього підійшов просто вдягнений білявий хлопець його зросту й статури.
— Ти Аскольд? — спитав і, дочекавшись ствердної відповіді, назвався: — Павло Карпенко. Вибач, що я запізнився — у Києві суцільні затори, а телефонувати зайвий раз, як я розумію, не слід. Розповідай, що сталося і хто ти такий?
— Твою сестру викрали. Вимагають викуп.
— Хто?! — зблід Павло.
— Зараз розповім усе до ладу. Ми з Надією познайомилися лише минулої суботи, а зникла вона у ніч проти вівторка. Та ми вже подружилися, і я зроблю все, щоб її врятувати. Того вечора ми разом були у ресторані, потім вона підкинула мене додому і поїхала до себе. Я точно знаю, що Надія сама припаркувала машину біля вашого будинку. Потім неподалік, але поза зоною огляду спостережних телекамер зупинилося велике світле авто, з нього вийшов чоловік у чорному одязі, і Надія сама сіла в ту машину. Лахудрик тим часом повідомив:
— Дуже переймається долею сестри. Про викрадення нічого не знає. Перебирає варіанти, хто б міг це зробити і чи не втекла вона від батьків сама. Тобі він не цілком довіряє.