— Ну що ж, я домовився про вашу зустріч із впливовим чиновником від освіти. Це — проректор-завгосп Університету, Іван Балабуха, — казав Бобрин. — Він прийме вас у ректораті за дві години. Ось номер його телефону.
— Вельми вдячний, та чи не краще буде зустрітися з ним на нейтральній території, тим паче сьогодні субота? Ректорат — місце офіційне, і мені б не хотілось зайвий раз там світиться, — засумнівався Пінський.
— Бачите-но, цей пан, проректор, посаду отримав недавно, як і вчений ступінь доктора базікології, ну, ви мене розумієте, в сенсі політології. Цим він вельми пишається. Після того, як він остаточно освоївся на посаді, його пихатість і самовдоволеність сягають за хмари. Він приймає відвідувачів, як класичний чинуша з творів Гоголя чи Салтикова-Щедріна, всівшись у троноподібне крісло за величезним столом і розмовляючи з непомірним апломбом і зневагою. Якби ви втаємничили мене в те, для чого вам потрібні зв’язки в Університеті, я би підібрав, можливо, більш адекватний варіант.
— Обмежимось поки цим. Повірте, я вмію спілкуватись з подібними типами. У нас їх теж вистачає, правда на базарі, а не в університетах. Скільки я вам винен за організацію цієї зустрічі?
— Ну що ви. В нашій країні подібні дрібні послуги поки не набули цінового котирування. Припускаю, що у нас з вами можуть виникнути більш тривкі і масштабніші спільні інтереси. Тоді й порахуємося, — розважливо промовив Бобрин.
— І які ж, наприклад, інтереси ви маєте на увазі? — запитав Пінський.
— Ну, наскільки мені відомо, у вас є досить солідні зв’язки у підприємницьких і політичних колах практично всіх країн золотого мільярду[29], а наша країна, я припускаю, не позбавлена інтересу з боку деяких з них. Я би міг запропонувати вашим заможним друзям сприяння у розміщенні вигідних інвестицій у нас.
— В яких сферах? — запитав Бенціон.
— Ну, найбільш вигідними завжди були інвестиції у політику.
— Вадім, невже ви відкриваєте брокерську контору з гуртового продажу ваших політиків? — нібито пожартував Пінський, утім його очі залишалися серйозними.
— Скоріше перепродажу, оскільки мінімум по разу вони вже продались. А коли серйозно, то я маю на увазі створення нового політичного проекту, котрий може бути цікавим світовим центрам впливу.
— Ви підіймаєте вельми серйозну тему. Давайте повернемось до цієї розмови у недалекому майбутньому. — Пінський вирішив про всяк випадок зберегти зацікавленість Бобрина у співпраці. — Ще раз дякую за сприяння у зустрічі з завгоспом. До побачення.
— Всього найкращого. — Бобрин попрямував до машини.
Струнка і довгонога секретарка проректора-завгоспа Івана Балабухи протримала Пінського більше сорока хвилин у приймальні, перш ніж запросити до шефа.
Проректор облаштував свій кабінет з непристойною розкішшю, що виглядала еталоном несмаку: червоного дерева меблі, прикрашені позолоченими бронзовими віньєтками, бордові шпалери з натурального шовку та величезний товстий рожевий килим створювали інтер’єр, швидше притаманний борделю в якомусь східному місті, аніж офісу загалом не першорядного адміністратора. Враження доповнювала відсутність стільців для відвідувачів. Вони мусили говорити з Балабухою стоячи, у той час як він сидів за величезним столом. Господар жлобського кабінету — товстезний чолов’яга у фіолетовому піджаці з великим золотим тризубом на лацкані і помаранчевою краваткою — неприязно поглянув на відвідувача.
— Доброго дня, пане проректоре, — привітався Пінський. — Багато чув хорошого про вас...
— Не підлабузничай, — перервав Балабуха. — Прийшов, то кажи, чого треба. Тільки коротко.
— Мене цікавить студент вашого університету Аскольд Четвертинський, — почав Пінський.
— Ти що, підарас? — зацікавлено поглянув на нього Балабуха.
— Ні. Я науковець, і він цікавий мені як людина, що має певні наукові гіпотези та інформацію, які також становлять для мене інтерес. Але цей студент легковажно ставиться до своїх знань, тому я шукаю можливостей адміністративними важелями мотивувати його до співпраці зі мною, — терпляче пояснив Пінський.
— Ну які там знання та інформація у студента? Не дури мені голови.
— Це стосується одного відкриття в галузі історії, у якому він випадково взяв участь. Мені простіше мати справу з молодою людиною, аніж спілкуватися з великою кількістю вчених, що вимагають значних коштів за контрактом, а якісно виконати його не здатні.