За кілька годин, уже вдома на Оболоні, Микола Трохимчук отримав електронною поштою біографію студента, номер його домашнього телефону, а також номери телефонів кількох його викладачів. У біографії нічого значущого — звичайний молодий киянин. Проглянувши список викладачів, майор зупинився на прізвищі професора Юрія Довжика, проти якого було зроблено примітку: «Керує археологічною практикою, на минулому тижні зробив повідомлення про сенсаційне відкриття, співавтором якого назвав, зокрема, і Четвертинського; останні два тижні перебуває майже у щоденному контакті з ним». «Інколи навіть такі спеціальні куратори недаремно їдять свій хліб», — вдоволено подумав Трохимчук. Він набрав номер мобільного телефону професора Довжика і, назвавшись, легко домовився про зустріч із ним у парку імені Тараса Шевченка наступного ранку.
В печері зник цекіст-технолог. Поганий з нього археолог
Зранку Аскольд пішов на кафедру до професора: сьогодні, хоч і в суботу, належало працювати над інвентарним описом знайдених у похованні речей. Там мала бути і Христина, але вона, пославшись на хворобу, не приїхала. Аскольдові важко було зосередитися на роботі, подумки він щохвилини повертався до Надії. Хлопець із професором поралися коло знахідок години до четвертої. Лахудрик незримо був присутній, але переважно спілкувався з сутностями старої університетської будівлі, бо допомогти у складанні наукового звіту був малоздатний.
Телефон Павла весь час лишався поза зоною досяжності. Коли Аск почав уже не на жарт турбуватися, той сам передзвонив йому. Хлопці домовилися про зустріч у кав’ярні «Альма-матер» неподалік Університету.
— Маю дві версії причин того, що сталося з Надією, — почав розповідь Павло, привітавшись. — Перша стосується колишнього батькового партнера ще по Донецьку. Він наш далекий родич. Коли батьків бізнес почав набирати обертів, то цей родич, його звуть Артем Крадьков, намагався отримувати половину прибутків, хоча вклав грошей і роботи ледь на чверть. Під батькові гарантії Крадьков узяв у серйозних людей великий приватний кредит, який не зміг повернути. Тоді батько сам віддав борг, відібравши у Крадькова більшу частку бізнесу, в якому той все одно вже не здатен був брати участь через некомпетентність та алкоголізм. Але батько залишив цьому горе-бізнесменові значні кошти і нерухомість. Крадьков не оцінив доброго ставлення — батькові друзі на власні вуха чули, як він сп’яну погрожував жорстоко помститися усій нашій родині...
— Ти розповідаєш про свої підозри, бо вже більше довіряєш мені? — перервав Аскольд.
— Щиро кажучи, я не мав змоги щось детально дізнатися про тебе. Просто пересвідчився, що ти не пов’язаний з кимось із наших донецьких знайомих, а схоже, сліди викрадачів тягнуться до Донецька. Слухай далі! Друга версія стосується, вибачай, колишнього Надіїного кохання. Це хлопець з Маріуполя, Арсен Бабіулін, спортсмен, навчається в Донецьку. Вони з Надією зустрічалися ще у школі. Тоді батьки дуже обмежували нас у витратах, не бажаючи розбещувати. Коли ж у Надії зрештою з’явилися гроші, гарний одяг, автомобіль, а головне — нові життєві інтереси, Арсен відчув, що вони не пара. Він знавіснів, влаштовував сцени ревнощів, та при цьому безсоромно вимагав від неї оплачувати всі його власні потреби та забаганки. Батько спробував приборкати його — зробив директором одного з виробництв по розливу води, подалі від Донецька, подарував пристойний автомобіль, до речі, «Шевроле Сабурбан» кольору металік, щоправда, неновий. На жаль, Арсен, ставши начальником та отримавши нормальні гроші, почав вештатися по дорогих ресторанах, завів знайомства з пустопорожніми мажорами і мало цікавився виконанням службових обов’язків. Виробництво занепало. Одного разу Арсен за дрібну провину сильно побив бейсбольною битою удвічі старшого за нього робітника. Той навіть потрапив до лікарні. Коли батько про це дізнався, то звільнив Арсена, а я нарешті переконав сестру припинити з ним стосунки. На щастя, наша родина саме перебралася до Києва. Надія розповідала, що він намагався дзвонити їй і сюди та просив знову влаштувати його на хорошу роботу — цього разу в столиці. Але сестра твердо відмовила. Тоді він заявив, що Надія ще пошкодує про це. Сьогодні я за дріб’язковим приводом подзвонив Арсенові, і мені здалася дуже підозрілою його поведінка. Коли я спитав, де він зараз, він відповів, що аж у Маріуполі, але у слухавці я чітко чув гуркіт коліс потяга, а потім і голос диктора, який назвав наступну зупинку «Станція Гідропарк». Це ж у Києві, правда? Коли я сказав йому про це, то він зам’явся, а потім відповів, ще це лише телевізійна передача. Я удав, що повірив, але впевнений, він тут. Також сьогодні я спробував подзвонити і Артему Крадькову, але той десь зник. Його дружина і знайомі кажуть, що не знають, куди він подівся.