Выбрать главу

— Не хвилюйтеся, матушко! Завтра зустрінемося, і я віддам гроші, як домовлялися. Спасибі, бувайте.

Люська вимкнула телефон. Вона сиділа в червоному шкіряному кріслі в розкішному номері готелю «Русь» над чашею Олімпійського стадіону. Була вбрана у ви­шукано просту білу сукню та низку справжніх крупних перлів, які, втім, зрадницьки підкреслювали її трохи закоротку шию. Спиною до неї біля вікна стояв висо­кий, чорнявий з сивиною чоловік у класичному тем­но-синьому костюмі. Не озираючись, він запитав:

— Ну що, ця шарлатанка все зробила правильно?

— Вона не шарлатанка, Бєня, а цілком професійна ворожка...

— Люсі, — перервав чоловік, підходячи до кріс­ла, — я тебе безліч разів просив не називати мене цим одеським прізвиськом. Моє ім’я — Бенціон, а не Бєня! «Шарлатанку» забираю назад, вибач. А ця твоя подруга, Христина здається, нічого не переплутає чи не прохопиться хлопцю?

— Ні, вона аж надто сильно запала на Аскольда.

— Воістину: не існує сили страшніше, ніж жіноча цілеспрямованість, підкріплена жадобою та ­хіттю.

— Наче не можна сказати те саме про чоловіків!? — обу­рено спитала Люська.

— У випадку з чоловіками додається ще і марнославство, — самокритично визнав Бенціон. — Поза тим, — потер він випещені руки, — підемо вечеряти до ресторану. Сьогодні ми заробили на шампанське з лобстерами. Хоча, звідки тут візьмуться хороші лобстери?

***

Дорогою додому Аскольд подумки весь час говорив із Книгою. Відтак кепкував над собою: солідного віку чоловік (майже двадцять років!), а поводиться немов дитина, що розмовляє з іграшками. Хоча, схоже, знай­дена «іграшка» багато на що здатна.

Вдома він перш за все поклав Книгу до свого столу, поїв на кухні нерозігрітого борщу і поспішив повер­нутися до своєї знахідки. Ставши перед вільною від меблів стіною, він, тримаючи важкувату Книгу в лівій руці, міцно притиснув праву до її чорної обкладинки. Одразу перед ним з’явилася знайома сіро-зелена бра­ма. Зробивши крок уперед, Аскольд опинився у тій са­мій печері на високому березі річки. Книга залишала­ся між стиснутими долонями. Крок назад — і він знов у своїй кімнаті. Прибрав праву долоню з обкладин­ки — брама зникла.

Аскольд знайшов свій старий похідний рюкзак, вки­нув туди складаний ніж, пів буханця хліба, бляшанку ковбасок, пляшку мінералки сіль, цибулину, сір­ники, мобільний, зубну щітку й пасту. До кишені навіщось поклав гаманця з кількома дрібними купюрами, студентським проїзним квитком, а також запасною чіп-картою для мобільного телефону. Написав запис­ку мамі, що за завданням професора має терміново по­їхати до Переяслава-Хмельницького. Звісно, брехати негарно, але як написати правду, то щонайменше ста­неш причиною матусиного хвилювання, а то ще й під виглядом доброзичливої випадкової розмови тобі приховане обстеження у психіатра влаштують.

Аск запам’ятав, що годинники на стіні й на екрані мобільного показують один і той самий час — сімнад­цять хвилин на шосту. Він створив браму і подався у мандри незнаним світом. З рюкзаком на плечі, у фут­болці, джинсах і кедах.

Опинившись на знайомому березі, він перш за все переконався у наявності мобільного зв’язку. Рівень сигналу був максимальним.

Сонце вже хилилося до небокраю. Аскольд почав обережно спускатися до річки. Навкруги, як і рані­ше, співали пташки й шуміли на лагідному вітерці кущі. При самому березі росли верби. Вода у річці була прозора, коричнювата й тепла. І жодної люди­ни чи її сліду.

Позаздривши сам собі, що отримав у власне розпо­рядження, майже у своїй квартирі, персональні пляж, парк і купу потенційно можливих пригод, хлопець спробував зорієнтуватися.

Сонце хилиться до обрію в нього за спиною. Отже, протилежний берег є східним. Сама ж річка струме­нить чітко з півночі на південь. Запам’ятавши обриси берега і примітну похилену вербу, Аскольд рушив униз за течією.

Погода як у середині липня. Віє теплий вітер. Лис­тя вже втратило ніжні відтінки весняної молодості набуло темно-зеленого соковитого кольору. Іти важ­кувато: ані стежки, ані смуги піску вздовж берега. Ку­щі верболозу ростуть при самій воді. Вітерець розга­няє численну мошкару. Над різнобарвними польови­ми квітами в’ються джмелі й маленькі чорні бджілки. З-під ніг вистрибують сотні коників і тікають ящір­ки. Літні пахощі різнотрав’я паморочать голову.

Попереду виникає невелика затока, у неї влива­ється зовсім вузький, але глибокий струмок. На ін­шому його боці припала до води чимала темно-руда тварина. Рогата голова піднімається, і великі очі дивляться на Аскольда. Лось. Звичайний лось, яко­го доводилося бачити і в зоопарку, і в лісі неподалік Виноградаря.