— Можливо, ми б усе ж таки почали із пошуків сестри? — помітно стримуючи роздратування, спитав Павло.
— Так ми ж саме і йдемо до тих, хто найбільше здатний допомогти нам знайти Надію. Не нервуй, повернемося швидко.
Аск увімкнув Павлові комп’ютер, а потім дістав з письмового столу велику книжку в чорній палітурці.
Тоді на очах у вкотре вже за день приголомшеного Павла відчинив двері старої шафи для одягу і вийшов крізь внутрішній бік дверей у сіро-зелений туман. Лахудрик зачинив за ним шафу і пройшов крізь ті ж двері, але з боку зовнішнього.
Спантеличений Павло, лишившись у кімнаті на самоті, ще певний час оговтувався від усього того, а тоді передзвонив батькові. Повідомив, що знає про лихо з сестрою і скоро зустрінеться з родиною, але просить дати йому змогу діяти за цих обставин на власний розсуд. Добре його знаючи, батько не став гаяти часу на даремні вмовляння, не втримавшись хіба що від банального прохання про обережність.
Григорій Стрийський разом із Вадимом Бобриним пили каву з несмачними синтетичними тістечками у кав’ярні «Бузина» на Московській.
— Ну чьо, Вадюля, — звернувся Стрийський до політолога, — схоже, твоя політична кар’єра іде в гору — наступного місяця станеш депутатом парламенту. Євдокименко — надпотужний публічний політик, вона і на цей раз паровозом протягне тебе і добру сотню таких, як ти, до влади.
— Тобі, Гриша, теж жалітися гріх. Пройдеш до міськради за її ж списком, а там для політичного бізнесу — нива неорана.
— Ну, якщо нинішній мер переобереться на новий термін, зиску від того мого депутатства буде мало. Все в місті лишиться по-старому: будуємо-крадемо, потім знову щось-там будуємо-руйнуємо-копаємо і знову ж таки, крадемо.
— Не скажи... — Бобрин відсьорбнув кави. — Мені хлопці з Секретаріату дружньо натякнули, що вони готові злити цього будівельника. Підтримку, про всяк випадок, пообіцяли і космічному банкіру, і зірковому боксеру: хто виграє, тому і сплачувати за високий патронат.
— Оце по-нашому, по-українськи. Напевно, за таких принципових і чесних політиків ми і стояли на Майдані, — саркастично підмітив Стрийський.
— Грицько, це ви стояли. Віддаю належне, стояли щиро, разом із сотнями тисяч гідних людей. А ми сиділи... в пристойних ресторанах і розробляли під коньячок варіанти розвитку подій. За що нам і платили...
— Хоча жоден з ваших прогнозів і не справдився, — перервав Стрийський. — Любите ви, політтехнологи, нас, чесних підприємців і довірливо-наївних політиків, як лохів, на бабло розводити.
— Вчитися треба було в університетах, довірливі ви наші, тоді б ви не потребували наших послуг. А так, завдяки вашій недовченості, ми таким нехитрим і приємним способом грошики конвертовані зашибаємо... — Обличчя політолога розплилося у посмішці самовдоволення.
— Лади, Вадиме, кожному своє. Вам без наших грошей, а нам без ваших звиклих до вивертів мізків і знань ну ніяк неможна. Особливо коли бізнес вимагає парламентської недорканності і зв’язків, але при цьому бізнесмен, зайшовши в Раду, ні бельмесу не розуміє, шо там робити, та і часу розібратися у нього нема: гроші, витрачені на купівлю прохідного місця у списку, треба відбивати. От і наймають грошовиті неофіти від політики таких, як ти, щоб порадили, в яку партію вчасно перебігти, з яким чиновником дружбу завести, якого політичного лідера підмазати, а якого кинути.
— Розумієш, друже Гришо, час одноразових політичних проектів, куди за необхідності можна було перебігти, щоб відсидітись і підготувати майданчик для нового старту, незабаром скінчиться. Політична система потроху стабілізується, одночасно деградуючи: чим менше залишається в країні чого пустити на дерибон, тим менше і бажаючих брати участь у створенні нових політичних угруповань для такої прихватизації. І політичним лідерам твої підмазки скоро будуть не потрібні: вони вже мазані-перемазані і прив’язані в стаціонарних політичних стійлах біля повних ясел. «Уже не ревуть воли, бо ясла повні!» — так жартує мій просунутий онук, перефразовуючи класика[32], іменем якого тут недалеко вулицю назвали. Приблизно три-чотири політико-економічні угруповання зі своєю інтелектуальною обслугою і штатними демагогами — от і вся похмуро-сіра палітра нашого, біс би його вхопив за.., політикуму. За пару років, ця брудна піна застигне, і тоді крізь неї вже не проб’ється ні нова ідея, ні чий-то інтерес.