Выбрать главу

Про всяк випадок Аск падає у траву. На нього сичить чорна, зі світлим пузом, маленька товста гадюка. Страшно. Гадюці також. Вона швидко зникає з очей. А лісовий красень, напившись, неквапно рушає вгору, до гаю, що видніє на крутосхилі. Він іде ледь помітною стежиною.

Аскольд з розгону перестрибує струмок і рушає за твариною. Один за одним, у різні боки, великими стрибками тікають два зайці. Казка первісного світу. Або територія, що уникла значних антропогенних навантажень, як сказав би професор.

Піднявшись на саму гору, Аск опиняється в дубово­му гаю. Величезні дерева стоять далеко одне від одно­го, але внизу, біля коренів, помітно темнішає: сонце вже над обрієм, і довгі тіні починають сплітати легкі літні сутінки.

Як завжди несподівано дзвонить телефон. «Може, це будильник, і я нарешті прокинусь, бо пригода щось затягується», — встигає промайнути думка. Наступної миті у слухавці вже лунко б’ється базікан­ня Ляльки, яка навіть не спитала, чи зручно йому за­раз говорити.

— Аск, привіт! Ти не ображаєшся на Краву за учо­рашнє? Це він тебе з п’яну діставати намагався. Ти взагалі як, нормально дістався? Голова не дуже болі­ла? — Ляльку явно не цікавили відповіді, вона продовжувала теревенити. — Ми сьогодні до клубу збира­ємося, а Лєнка зі своїм хлопцем поцапалась. Можеш з нами піти? Для солідності. Лєнка за тебе заплатить. Крава не піде. Ну, Аску! Ну будь-ласка, підемо! Тільки ти вдягни той свій червоний светр, а то вчора ти був весь якийсь мрачний: немодний и негламур­ний! То ти ідеш?

— Лялько, вибач, я трохи втомився й заснув. Скажи, котра година зараз?

— Чверть на дев’яту. Аск, ну будь-ласка, підемо с нами, — знову канючила Лялька.

— Ні, не можу. Мені завтра рано на роботу. Христи­на з’їсть, якщо запізнюся. Запросіть когось іншого. Не вмовляй, бо справді ніяк не можу. За вчорашній вечір дякую. Суші були класні. Бувай.

— Ну, пока, — образилася дівчина і миттєво відім­кнулася.

Аскольд поглянув на годинник у телефоні: була майже шоста. Отже, у цьому світі плин часу для ньо­го сповільнюється. І все ж таки цікаво: яким чином тут поширюється мережа мобільного зв’язку? Логіч­но припустити, що, окрім брам, які створюють Кни­га і Куб, є ще і якась постійно відкрита дірка. «Да­руйте, пане професоре, — подумки перепросив він у керівника археологічної практики за вульгаризм, — стаціонарна точка входу, а можливо, і кілька».

Вийшовши на галявину, яка уривалася крутосхи­лом, він побачив, що стоїть на високій горі. Скіль­ки сягало око, було видно пагорби, вкриті густими лісами. Ліворуч, там, де ріка трохи повертала, роз­кинулося озеро. За обрисом берегів воно чимось нагадувало серце, як його схематично зображують на малюнках.

Аск уже трохи зголоднів, тож вирішив на березі озера влаштувати собі легкий підвечірок. Ідучи ту­ди звіриною стежиною, раптом зрозумів, що нове географічне відкриття потребує назви. Як і загалом цей світ. Але на думку нічого слушного не спадало. Довелося цю справу відкласти. Не називати ж його Аскольдія!

У низині біля озера вже було доволі темно і прохо­лодно, почали відчутніше дошкуляти комарі. Вітер майже вщух. Аскольд знайшов невелику мальовничу галявину, назбирав сухого очерету і хмизу і розпалив багаття. Наштрикнувши на сиру вербову паличку три ковбаски, трохи їх підсмажив і з задоволенням з’їв ра­зом з цибулею й хлібом. Пошкодував, що не захопив із собою пива. Та й без нього — кайф! Індивідуальний пікнік на березі у недоторканому світі.

На небі з’явилася перша зоря. Від води потягло про­холодою. Час додому. Аскольд загасив рештки вогни­ща, сховав у рюкзак загорнуту в целофановий пакет бляшанку з-під консервів та дістав Книгу. Створивши браму, зробив крок крізь неї і опинився... у лаврському підземеллі, поряд із Кубом. Крок назад — і він на міс­ці пікніка.

Зрозуміло, що Книга і Куб пов’язані між собою. Брами відкриваються або в заздалегідь налаштовані місця, як, наприклад, печера на березі річки, або до печери Куба. Отже, на Костьольну одразу потрапити не вийде.

Аскольд знову повернувся до Куба. Вилізши з розко­лу, переконався, що непоміченим залишити підземел­ля під Хрестовоздвиженською церквою неможливо, бо за замкненими металевими дверима було чути співи всеношної. Схоже, він у просторово-часовій пастці. Час у його світі лине швидше, ніж у цьому, тож, щоб ус­тигнути за ним, доведеться переночувати у лаврсько­му підземеллі. А вранці, коли з’являться професор із Христиною, вдати, ніби він щойно прийшов. Хоча чим пояснити своє літнє вбрання?.. Втім, про це поміркує­мо згодом, а зараз, перед ночівлею, ліпше кинути бо­дай один погляд на казкові краєвиди тієї незбагненної місцини.