— Тоді, можливо, це і становить інтерес для журналіста. Ви не проти, якщо я зустрінуся з Четвертинським?
— Ніби моє заперечення вас зупинить.
— Юрію Вікторовичу, я маю на увазі, що, зустрічаючись із ним, пошлюся на те, що вже розмовляв із вами.
— Щоб він більше довіряв вам? Не сподівайтеся, бо Аскольд — хлопець розумний і самостійний.
— Я лише поставлю кілька запитань, неофіційно.
— Спробуйте. Коли це все, то давайте прощатися. На все добре.
— Дякую вам. Даруйте за клопіт і всього найкращого. — Майор потис професорові руку.
Діставши мобільний, Трохимчук зателефонував на домашній телефон Аскольда.
Аскольд прокинувся від рипіння дверцят старої шафи. З брами вибирався свіжий та, як завжди, усміхнений Ілько. А поруч з Аском на дивані спав Павло. Втім, його стан був більше схожий на хворобливе забуття або непритомність: важке дихання, пошерхлі губи, темні кола навколо очей.
— Привіт! — озвався венед. — Павло дуже старався, і ми з четвертої спроби спромоглися відчути Надію. Хоч Апостол попереджав, що зазвичай це забирає кілька діб. Хлопець дуже виснажився через неймовірні психічні навантаження, тому я не пустив його до найманої квартири й умовив лишитися спати у тебе. Дещо нам таки вдалося з’ясувати. Апостол навчив мене, як вводити людину в гіпнотичний транс і спрямовувати її зусилля. Павло відчув сестру і ввійшов у подумковий контакт із нею. На жаль, не так чітко, як це вдається Лахудрику, але дещо ми з’ясували. Надія жива і неушкоджена, але голодна, і їй холодно. Перебуває в якомусь підвалі. Ми визначили, що це десь на південь звідси, та відстань встановити не змогли. її у ніч викрадення заманив у машину Арсен, той спортсмен. Потім до них несподівано підсіли ще двоє чоловіків. Утрьох вони зв’язали дівчину і з зав’язаними очима кудись відвезли, їхали по нерівній дорозі близько двох годин. Вона не зрозуміла, що брат насправді спілкується з нею, а подумала, що це сон або марення.
Павло поворухнувся і застогнав, не розплющуючи очей.
— Йому треба добре виспатися у теплі, а потім випити чогось солодкого, — пояснив Ілько.
— Зробимо, — пообіцяв Аскольд.
Він поправив на Павлові ковдру і вийшов на кухню. Мати вже подалася по крамницях. Аск покликав Лахудрика і попросив приготувати Павлові, як той виспиться, чай з медом. Домовик пообіцяв усе зробити якнайкраще, а коли хлопець почав розігрівати сніданок, заявив, що з цим він також упорається, — нехай краще Аскольд іде вмиватися й запрошує Ілька до столу.
За сніданком Лахудрик розповів хлопцям про нічну спробу цекістів удертися до квартири. Самозадоволено зауважив, що тепер вони довго не наважаться сюди потикатись, а потім віддав Аскольдові трофейний шпигунський футляр, який загубив Тараторкін.
— Дякую, звісно, але наступного разу якось уникай лякати моїх сусідів, — попросив Аскольд. — Чоловік, який переплутав заблукалих чекістів із найманими вбивцями, працює перукарем і масажистом одного самозакоханого політика. Уявляєш, яка загальнодержавна трагедія трапиться, коли він з переляку щось не там відріже або наростить? А вибори вже скоро!
— Та бодай їм усім щось там повідрізало! — раптом по-простонародному визвірився на політиків домовик.
Аскольдові в цей час подзвонив детектив Дмитро.
— Ми вирахували Арсена, колишнього Надиного друга, і, можливо, сьогодні будемо готові улаштувати вам, як ви і просили, візуальний контакт із ним. Залишайтесь на зв’язку, будь ласка.
— Гаразд. Я до ваших послуг у будь-який час, — пообіцяв Аскольд.
Щойно він закінчив розмову з детективом, як пролунав дзвінок домашнього телефону. Хлопець зняв слухавку.
— Доброго ранку. Я можу поговорити із громадянином Четвертинським Аскольдом Володимировичем? — почувся у слухавці офіційний чоловічий голос.
— Слухаю вас.
— Мене звуть Микола Трохимчук, майор Служби. Мушу поставити вам кілька запитань.
— Ставте, — байдуже відгукнувся Аскольд.
— Це не телефонна розмова.
— Тоді викликайте повісткою, а зараз даруйте, у мене сніданок холоне.
— Ми можемо поспілкуватися з вами неофіційно?
— А що ми зараз робимо?
— Я щойно говорив із професором Довжиком з приводу певних дивних обставин, які, можливо, пов’язані з вашими розкопками у Лаврі, і Юрій Вікторович не заперечував, аби я зустрівся з вами.
— Ви, мабуть, були дуже наполегливі у проханні не заперечувати...
— Послухайте, юначе!.. — Майор удав, ніби йому терпець уривається. — Можливо, вам загрожує небезпека, інакше я б не телефонував. Зустріч із вами є моєю приватною ініціативою. Можна, звісно, створити формальні підстави, щоб офіційно викликати вас у Службу, але це лише гаяння часу і зайвий розголос. Визначайтеся самі: якщо відчуваєте, що є потреба у нашій розмові, призначаймо зустріч. У мене досить роботи, окрім того, щоб витрачати час на балачки.