Выбрать главу

— Тоді, можливо, це і становить інтерес для жур­наліста. Ви не проти, якщо я зустрінуся з Четвертинським?

— Ніби моє заперечення вас зупинить.

— Юрію Вікторовичу, я маю на увазі, що, зустрічаю­чись із ним, пошлюся на те, що вже розмовляв із вами.

— Щоб він більше довіряв вам? Не сподівайтеся, бо Аскольд — хлопець розумний і самостійний.

— Я лише поставлю кілька запитань, неофіційно.

— Спробуйте. Коли це все, то давайте прощатися. На все добре.

— Дякую вам. Даруйте за клопіт і всього найкращо­го. — Майор потис професорові руку.

Діставши мобільний, Трохимчук зателефонував на домашній телефон Аскольда.

***

Аскольд прокинувся від рипіння дверцят старої ша­фи. З брами вибирався свіжий та, як завжди, усміхне­ний Ілько. А поруч з Аском на дивані спав Павло. Втім, його стан був більше схожий на хворобливе забуття або непритомність: важке дихання, пошерхлі губи, темні кола навколо очей.

— Привіт! — озвався венед. — Павло дуже старався, і ми з четвертої спроби спромоглися відчути Надію. Хоч Апостол попереджав, що зазвичай це забирає кілька діб. Хлопець дуже виснажився через неймовірні психічні навантаження, тому я не пустив його до най­маної квартири й умовив лишитися спати у тебе. Дещо нам таки вдалося з’ясувати. Апостол навчив мене, як вводити людину в гіпнотичний транс і спрямовувати її зусилля. Павло відчув сестру і ввійшов у подумковий контакт із нею. На жаль, не так чітко, як це вдається Ла­худрику, але дещо ми з’ясували. Надія жива і неушкоджена, але голодна, і їй холодно. Перебуває в якомусь підвалі. Ми визначили, що це десь на південь звідси, та відстань встановити не змогли. її у ніч викрадення за­манив у машину Арсен, той спортсмен. Потім до них несподівано підсіли ще двоє чоловіків. Утрьох вони зв’язали дівчину і з зав’язаними очима кудись відвезли, їхали по нерівній дорозі близько двох годин. Вона не зрозуміла, що брат насправді спілкується з нею, а поду­мала, що це сон або марення.

Павло поворухнувся і застогнав, не розплющуючи очей.

— Йому треба добре виспатися у теплі, а потім ви­пити чогось солодкого, — пояснив Ілько.

— Зробимо, — пообіцяв Аскольд.

Він поправив на Павлові ковдру і вийшов на кухню. Мати вже подалася по крамницях. Аск покликав Лахудрика і попросив приготувати Павлові, як той виспить­ся, чай з медом. Домовик пообіцяв усе зробити якнай­краще, а коли хлопець почав розігрівати сніданок, зая­вив, що з цим він також упорається, — нехай краще Ас­кольд іде вмиватися й запрошує Ілька до столу.

За сніданком Лахудрик розповів хлопцям про нічну спробу цекістів удертися до квартири. Самозадоволено зауважив, що тепер вони довго не наважаться сюди потикатись, а потім віддав Аскольдові трофейний шпигунський футляр, який загубив Тараторкін.

— Дякую, звісно, але наступного разу якось уникай лякати моїх сусідів, — попросив Аскольд. — Чоловік, який переплутав заблукалих чекістів із найманими вбивцями, працює перукарем і масажистом одного са­мозакоханого політика. Уявляєш, яка загальнодержав­на трагедія трапиться, коли він з переляку щось не там відріже або наростить? А вибори вже скоро!

— Та бодай їм усім щось там повідрізало! — рап­том по-простонародному визвірився на політиків домовик.

Аскольдові в цей час подзвонив детектив Дмитро.

— Ми вирахували Арсена, колишнього Надиного друга, і, можливо, сьогодні будемо готові улаштувати вам, як ви і просили, візуальний контакт із ним. Зали­шайтесь на зв’язку, будь ласка.

— Гаразд. Я до ваших послуг у будь-який час, — по­обіцяв Аскольд.

Щойно він закінчив розмову з детективом, як про­лунав дзвінок домашнього телефону. Хлопець зняв слухавку.

— Доброго ранку. Я можу поговорити із громадяни­ном Четвертинським Аскольдом Володимирови­чем? — почувся у слухавці офіційний чоловічий голос.

— Слухаю вас.

— Мене звуть Микола Трохимчук, майор Служби. Мушу поставити вам кілька запитань.

— Ставте, — байдуже відгукнувся Аскольд.

— Це не телефонна розмова.

— Тоді викликайте повісткою, а зараз даруйте, у ме­не сніданок холоне.

— Ми можемо поспілкуватися з вами неофіційно?

— А що ми зараз робимо?

— Я щойно говорив із професором Довжиком з при­воду певних дивних обставин, які, можливо, пов’язані з вашими розкопками у Лаврі, і Юрій Вікторович не заперечував, аби я зустрівся з вами.

— Ви, мабуть, були дуже наполегливі у проханні не заперечувати...

— Послухайте, юначе!.. — Майор удав, ніби йому терпець уривається. — Можливо, вам загрожує небез­пека, інакше я б не телефонував. Зустріч із вами є мо­єю приватною ініціативою. Можна, звісно, створити формальні підстави, щоб офіційно викликати вас у Службу, але це лише гаяння часу і зайвий розголос. Визначайтеся самі: якщо відчуваєте, що є потреба у на­шій розмові, призначаймо зустріч. У мене досить ро­боти, окрім того, щоб витрачати час на балачки.