Выбрать главу

— Відповідаю, як на духу, пане майоре: мені про це сказала інша свята — Іуліанія, княжна Ольшанська, — зі знущальною відвертістю відповів Аскольд.

— Вашим зв’язкам у вищому, точніше якнайвищому, світі можна лише позаздрити... — Трохимчук збагнув, що певнішої відповіді не отримає.

— А зараз тобі запропонують співпрацю, — попере­див Лахудрик.

— Даруйте, даруйте! — випередив майора Ас­кольд. — Питання про можливі умови моєї співпраці з вашою організацією, яке ви маєте намір зараз мені поставити, нехай краще лишиться не озвуче­ним. Гаразд?

— А що я можу вдіяти? — вдавав, ніби погодився, майор.

— Ось номер мого мобільного телефону, — Аск простягнув невеликий аркуш із заздалегідь написа­ним номером, — аби вам не доводилося дзвонити ме­ні на хатній. Вибачайте, що відібрав стільки часу. Доз­вольте попрощатися.

— На все добре, сподіваюсь якось іще поспілкувати­ся з таким цікавим співрозмовником. — Трохимчук був змушений погодитися з таким фіналом зустрічі.

«Оце так неділя трапилася! — міркував майор. — А ще і обідня пора не настала. Зранку професор дав мені зрозуміти, що не гратиме за нашими правилами, а те­пер цей пацан довів, що можливості служби у власній столиці досить обмежені навіть у зборі інформації. Так, і професор, і студент — це не перелякані підприємці чи корумповані чинуші, залежні від правоохоронців і готові принижено запобігати їхньої ласки. Це лю­ди зі справжнім почуттям власної гідності, і вони не втрачають її навіть перед силою влади. Саме такі гро­мадяни вийшли на Майдан 22 листопада[34], у перші його години».

Трохи повагавшись, майор вирішив, що таки має ва­гомі підстави потурбувати полковника Вовка навіть у його єдиний вихідний. Він передзвонив шефові на приватний номер і розповів про свої зустрічі. Ранок понеділка було вирішено почати з розробки плану за­ходів реагування на екстраординарні, як виявилося, події останніх днів.

***

Аскольд забіг до продовольчого магазину купити харчів і повернувся додому. Там на нього чекали Ілько з Павлом. Останній уже прокинувся і вигляд мав тро­хи бадьоріший. Чекаючи на дзвінок від детектива Дмитра, вирішили покупатися в Почайні. Ілько пішов запитати дозволу на відвідання табору ще незнайомим Андрієві Павлом. Апостол відповів, що не заперечує, ба більше: він сам хотів би познайомитися з хлопцем, якого названо на честь одного з його побратимів. Цекіста Алєксандра на цей час венеди заберуть із со­бою копати глину, з якої ліплять глечики та миски, аби він не бачив, як до табору прийдуть люди з його часу, а серед них — і добре відомий йому студент-історик.

Захопивши з собою рушники, хлопці перейшли крізь браму у шафі до табору на березі Почайни. Лахудрик заявив, що води не любить, бо він є чесний домовик, а не водяник. Отож ліпше прибе­ре у квартирі, аби зробити приємне Аскольдовій ма­мі, — «це ж людям у святу неділеньку Ним заповідано байдикувати, а домовикам можна і попрацювати».

Павло не приховував свого захвату від побаченого. Йому дуже сподобалося те, що, потрапивши у минуле, вони застали там найтеплішу пору літа — липень.

Апостол зустрів їх доброзичливо і гостинно. Особ­ливо багато він говорив із Павлом: розпитував про йо­го життя у Польщі, наукові інтереси, родину. Здиву­вався майбутньому поділу християнства на східну і за­хідну церкви. Адже засновником першої, Константи­нопольської, вважається саме він, Андрій, а другої, римської, — його рідний брат Петро. Аскольд трохи заспокоїв Апостола, розповівши, що обопільну анафему, накладену аж у середині одинадцятого сторіччя, Римський і Константинопольський святі престоли зняли один з одного ще у 1965 році[35].

Поговоривши з Андрієм, хлопці побігли стежиною до Почайни — купатися. Та не встигли вони поплава­ти й півгодини, коли Ілько помітив, як у гирло річки входить чимала галера. Він помчав до табору, щоб повідомити Апостола про гостей. Аскольд з Павлом ли­шилися спостерігати за прибулими з прибережних ку­щів. Коли нагодилися Андрій з венедами, то з’ясува­лося, що прибув очікуваний ним вантаж з колоній на берегах Моря Гостинного[36], як його звали стародавні греки. Після вітань з командою почалася важка робо­та розвантаження галери, у якій студентам довелося брати участь нарівні з усіма.

Від цілковитого виснаження, з незвички до важкої фізичної праці, їх врятував дзвінок детектива Дмитра, який повідомив, що співробітники його агенції знай­шли Арсена. Він зараз грає в одному з численних сало­нів ігрових автоматів, які густо обліпили станцію мет­ро «Лівобережна»[37], витіснивши потрібні киянам крамниці, кав’ярні та перукарні.