— Відповідаю, як на духу, пане майоре: мені про це сказала інша свята — Іуліанія, княжна Ольшанська, — зі знущальною відвертістю відповів Аскольд.
— Вашим зв’язкам у вищому, точніше якнайвищому, світі можна лише позаздрити... — Трохимчук збагнув, що певнішої відповіді не отримає.
— А зараз тобі запропонують співпрацю, — попередив Лахудрик.
— Даруйте, даруйте! — випередив майора Аскольд. — Питання про можливі умови моєї співпраці з вашою організацією, яке ви маєте намір зараз мені поставити, нехай краще лишиться не озвученим. Гаразд?
— А що я можу вдіяти? — вдавав, ніби погодився, майор.
— Ось номер мого мобільного телефону, — Аск простягнув невеликий аркуш із заздалегідь написаним номером, — аби вам не доводилося дзвонити мені на хатній. Вибачайте, що відібрав стільки часу. Дозвольте попрощатися.
— На все добре, сподіваюсь якось іще поспілкуватися з таким цікавим співрозмовником. — Трохимчук був змушений погодитися з таким фіналом зустрічі.
«Оце так неділя трапилася! — міркував майор. — А ще і обідня пора не настала. Зранку професор дав мені зрозуміти, що не гратиме за нашими правилами, а тепер цей пацан довів, що можливості служби у власній столиці досить обмежені навіть у зборі інформації. Так, і професор, і студент — це не перелякані підприємці чи корумповані чинуші, залежні від правоохоронців і готові принижено запобігати їхньої ласки. Це люди зі справжнім почуттям власної гідності, і вони не втрачають її навіть перед силою влади. Саме такі громадяни вийшли на Майдан 22 листопада[34], у перші його години».
Трохи повагавшись, майор вирішив, що таки має вагомі підстави потурбувати полковника Вовка навіть у його єдиний вихідний. Він передзвонив шефові на приватний номер і розповів про свої зустрічі. Ранок понеділка було вирішено почати з розробки плану заходів реагування на екстраординарні, як виявилося, події останніх днів.
Аскольд забіг до продовольчого магазину купити харчів і повернувся додому. Там на нього чекали Ілько з Павлом. Останній уже прокинувся і вигляд мав трохи бадьоріший. Чекаючи на дзвінок від детектива Дмитра, вирішили покупатися в Почайні. Ілько пішов запитати дозволу на відвідання табору ще незнайомим Андрієві Павлом. Апостол відповів, що не заперечує, ба більше: він сам хотів би познайомитися з хлопцем, якого названо на честь одного з його побратимів. Цекіста Алєксандра на цей час венеди заберуть із собою копати глину, з якої ліплять глечики та миски, аби він не бачив, як до табору прийдуть люди з його часу, а серед них — і добре відомий йому студент-історик.
Захопивши з собою рушники, хлопці перейшли крізь браму у шафі до табору на березі Почайни. Лахудрик заявив, що води не любить, бо він є чесний домовик, а не водяник. Отож ліпше прибере у квартирі, аби зробити приємне Аскольдовій мамі, — «це ж людям у святу неділеньку Ним заповідано байдикувати, а домовикам можна і попрацювати».
Павло не приховував свого захвату від побаченого. Йому дуже сподобалося те, що, потрапивши у минуле, вони застали там найтеплішу пору літа — липень.
Апостол зустрів їх доброзичливо і гостинно. Особливо багато він говорив із Павлом: розпитував про його життя у Польщі, наукові інтереси, родину. Здивувався майбутньому поділу християнства на східну і західну церкви. Адже засновником першої, Константинопольської, вважається саме він, Андрій, а другої, римської, — його рідний брат Петро. Аскольд трохи заспокоїв Апостола, розповівши, що обопільну анафему, накладену аж у середині одинадцятого сторіччя, Римський і Константинопольський святі престоли зняли один з одного ще у 1965 році[35].
Поговоривши з Андрієм, хлопці побігли стежиною до Почайни — купатися. Та не встигли вони поплавати й півгодини, коли Ілько помітив, як у гирло річки входить чимала галера. Він помчав до табору, щоб повідомити Апостола про гостей. Аскольд з Павлом лишилися спостерігати за прибулими з прибережних кущів. Коли нагодилися Андрій з венедами, то з’ясувалося, що прибув очікуваний ним вантаж з колоній на берегах Моря Гостинного[36], як його звали стародавні греки. Після вітань з командою почалася важка робота розвантаження галери, у якій студентам довелося брати участь нарівні з усіма.
Від цілковитого виснаження, з незвички до важкої фізичної праці, їх врятував дзвінок детектива Дмитра, який повідомив, що співробітники його агенції знайшли Арсена. Він зараз грає в одному з численних салонів ігрових автоматів, які густо обліпили станцію метро «Лівобережна»[37], витіснивши потрібні киянам крамниці, кав’ярні та перукарні.