Хлопці мусили негайно повертатися до сучасного Києва. Прихопивши з собою Лахудрика, Аскольд, Ілько і Павло помчали до метро й за п’ятнадцять хвилин прибули на «Лівобережну».
Цікаво, що свою першу поїздку на метро Ілько, на подив друзів, сприйняв так, ніби користувався ним усе життя.
Дмитрову машину було припарковано неподалік новоствореного грального кубла, де раніше був дуже пристойний магазин-кулінарія.
— Арсен усередині, на першому поверсі, ріжеться з примітивним одноруким бандитом. Він у червоно-чорній шкірянці, синіх джинсах і білих кросівках, — пояснив Дмитро Аскольдові, коли той підсів до нього в авто. — За ним наглядає один мій співробітник — худий хлопець з довгим волоссям. Він сидить біля сусіднього автомата.
— Гаразд. Я пішов, а мої друзі лишатимуться на вулиці біля входу.
Аскольд зайшов до ігрового залу, де одразу ж упізнав Арсена. Придбавши жетони, він вдав, що починає гру. Лахудрик повідомив, що береться до роботи. За деякий час домовик поскаржився:
— Я не можу нічого дізнатися з його думок, бо його цілковито поглинає гра.
— Тоді мені доведеться з ним поговорити. Аскольд підійшов до Арсена і, поклавши руку йому на плече, сказав:
— Привіт, Арсене.
Той смикнувся, миттю підхопився зі стільця й визвірився:
— Ти хто?
Замість відповіді Аскольд руба запитав:
— Куди ви сховали Надію? Я її друг.
Кілька секунд Арсен здивовано розглядав Аскольда, а потім повільно проказав:
— Не знаю я ніякої Надії.
— Не бреши... — Аскольд не встиг закінчити.
— Обережно! — гукнув Лахудрик.
Запізно. Арсен обома руками сильно штовхнув його, зірвався з місця і кинувся до виходу. Аскольд упав, утім одразу схопився на ноги. За Арсеном побіг якийсь гравець, вочевидь співробітник детективного агентства.
Лахудрикові, певно, цілком вистачило короткої розмови. Він поквапливо доповів Аскольдові:
— Ось що цей покидьок згадав у той момент, коли ти зненацька запитав його: він чекав на Надію вночі біля її будинку. Коли вона приїхала, то він запропонував покататися містом і поговорити про нібито важливі для її батька справи у Донецьку. Дівчина погодилася й сіла в його машину. Вони поїхали в напрямку мосту Патона, там Арсен зупинився, і в авто миттєво увірвалося двоє чоловіків. Вони зв’язали Надію, зав’язали їй очі й швидко поїхали. За містом Арсена за кермом замінив один із нападників. Арсен запам’ятав назву села — Красне. Вони під’їхали до непоказного будинку, проте з високим цегляним парканом. Дівчину одразу відвели у підвал.
— Хтось був там ще? — подумки спитав Аскольд.
— Лише якійсь Крадьков, якого Арсен добре знає...
— Це той родич, Артем Крадьков, про якого нам розповідав Павло.
— Він, тобто Арсен, боїться за своє життя, але від кого виходить більша загроза — від Надіїного батька чи від цього Артема — не знає. Вважає, що ще вільний і живий, бо його намагаються якось використати у переговорах з Надіїним батьком, адже багато знає про родину Карпенків. Крім того, Арсен попередив Крадькова, що нібито залишив надійній людині листа, де описав планований ними злочин. Ця людина віднесе листа у міліцію, якщо Арсен регулярно не підтверджуватиме, що він живий-здоровий. Він також сподівається, що це гарантує отримання обумовленої суми винагороди.
— Це все ти дізнався лише за кілька хвилин? — здивувавсь Аскольд.
— Швидкість думки, яку підганяють сильні емоції (у цьому випадку — страх), неймовірно висока, і, щиро кажучи, я справді дещо підвищив свою кваліфікацію, особливо після зустрічі з Апостолом.
Перш ніж повернутися до Дмитрової машини, Аскольд підійшов до Ілька з Павлом, які вже добре замерзли на вулиці, і розповів їм усе, що дізнався з допомогою домовика. Тоді сказав:
— Нам слід швидко прийняти рішення: чи повідомляємо ми детективам про назву села, в якому тримають Надію, чи визволяємо її самі?
— Я не наважуся їм це розповісти, бо батько у розпачі міг звернутися до не дуже перевірених і надійних людей. Крім того, їхні можливості вочевидь невеликі, — одразу висловився Павло.
— Думаю, що з допомогою Лахудрика, Книги і жезла Аратти ми маємо непогані шанси визволити її самостійно, — додав Ілько.
— Нехай так і буде, — погодився Аск.
— І я за це, — мовив уголос невидимий Лахудрик. Хлопці спочатку вклякли від несподіванки, а потім
голосно засміялися, привернувши до себе увагу перехожих.
— До вас наближається детектив. Йому урвався терпець чекати на Аскольда, — попередив домовик на подумковому зв’язку одразу всіх трьох, демонструючи свою справді зрослу кваліфікацію.