Лахудрик злітав до машини, де вже почали замерзати Борис та Ілько, лишив їм ключі від «Лексуса» і попередив, що, поки Аскольд із Павлом перебуватимуть поза своїми тілами, їх слід охороняти. Годі й казати, що Ілько, а Борис і поготів, були дуже збентежені фактом розлучення їхніх друзів з власними фізичними оболонками, але запевнили домовика, що виконають його прохання-вказівку.
Використовуючи домовика за штурмана, Аскольд і Павло, точніше їхні астральні тіла, помчали до звичайної сільської хати, що ховалася за високим цегляним парканом оддалік інших садиб села. У дворі на довгому ланцюзі бігав величезний білий собака, схожий на кавказьку вівчарку.
Легко пройшовши крізь стіни хати, хлопці й домовик опинилися у великій, тьмяно освітленій кімнаті. Там за накритим столом сиділо двоє чоловіків. Старшого з них Павло одразу впізнав.
— Це таки Артем Крадьков, — повідомив він Аскольдові.
— А хто другий?
— Його я не знаю, — відповів Павло.
Лахудрик тим часом запитав дозволу в домовика цього будинку на свою присутність у його володіннях та попросив допомоги. Місцевий домовик знехотя погодився.
Чоловіки ж за столом вели розмову.
— Не понравілся мнє сьодняшній базар с Арсеном. Чи він питається свалить, чи його пов’язали. Отмазка, шо, тіпа, він просто хоче развєяться в Києвє, якась галімая, — казав знайомий Павлові кремезний, коротко стрижений чоловік до молодшого.
— Да хто єго повяжєт, Артьом? Менти о похіщєніі ніфга нє знают. Карл сам нам ето гарантіровал. Отєц дєвкі тоже нє мог єго сам вичісліть...
— Чьо ж он тода нє возвращаєтся?! — раптом загорлав Крадьков. — Говоріл я тєбє, Лукан, мочіть нужно било етого чмиря ілі хотя би здєсь дєржать!
— Та як я мог єго удєржать? Он здоровий, падла. Ти как в Обухов за жратвой от’єхал — он ногі в рукі і на маршрутку. Єщє і грозіл, что єсли с нім что-то случітся, то, мол, надьожний чєловєчєк знаєт, кому і шо сообщіть, — сказав той, кого Крадьков назвав Луканом.
— Давай звоні єму снова! — лютився Крадьков.
— Та ріскованно. Єслі все же ти прав, то нас могут засєчь по сігналу мобілкі, вєдь ето будєт уже трєтий звонок із етого мєста, с одного і того же номєра. Карл же воощє запрєтіл нам мобілкамі пользоваться. Отвєчать только на єго звонкі, — невпевнено заперечив Лукан.
— Когті надо рвать, а дєвку замочіть прідьотся, она нас всєх троіх відєла. Всє равно живой отпускать нєльзя. Да і у Карла на наш счьот могут бить своі плани. Ми свою работу уже сдєлалі, так на шо ему тєпєрь-то нужни?
— Да ти чо, Артєм?! Я єго уже двадцать лєт знаю, єщє с дворових врємєн. Он своє слово дєржит всєгда, когда... єму ето вигодно. — Лукан почав помітно тремтіти, але повів далі. — А єслі дєвку сєйчас замочіть, тада нам точно нічьо нє обломітся — нужно, чтоби она хоть раз с отцом поговоріла. Єсли всьо вигоріт, то нам всєм бабла хватіт. Ти лучше мєня знаєшь: за послєдніє чєтирє года єє батя заработал сотні зєлєних мілліонов. А єщє чєрєз пару лєт єго бізнєс воощє будєт стоіть за мілліард.
— Ладно, Карл обєщался сєгодня-завтра приієхать. Можєт, і взаправду всє по-чєстному подєліт, хотя стрьомно мнє чьо-то. Іді отнєсі єй попіть і жратви пріхваті. А я прілягу пока поспать: вдруг ночью єхать прідьотся. Как говорітся, вдруг война, а я уставший!
Лукан прихопив зі столу пляшку з водою, хліба й шматок обвітреного сиру і вийшов у сіни. Там відкинув прикриту брудним рядном дерев’яну ляду в підлозі, під якою виявилася ще одна — залізна, замкнена на підвісний замок. Відчинивши її, почав спускатися металевою драбиною в глибокий льох. Ліхтар вихопив з темряви фігурку дівчини. Вона, обхопивши коліна, сиділа на якійсь ковдрі, її права рука була припнута кайданками з коротким ланцюгом до драбини. Бліде, схудле обличчя з широко відкритими очима виглядало моторошно спокійним. Аскольд відчув приплив невимовного жалю до неї та водночас — люті до викрадачів. Лукан мовчки поставив воду та їжу і, уникаючи дивитися на полонянку, швидко вискочив нагору і замкнув обидві ляди.
— Вона ж тут задихнеться! — Павлів голос, точніше те, що замінює його в тонкому світі, був сповнений жаху та болю.
— Не хвилюйтеся. Тут є вентиляційний отвір. — Домовик, як міг, спробував заспокоїти його, та Павло майже не звернув уваги на ці слова.
— Лахудрику! — гукнув домовика Аскольд. — її треба підбадьорити. З’явися до неї у видимому стані і скажи, що ми... Хоча чекай, спочатку спробуй непомітно витягти у бандитів ключі від кайданів та від замка, що замикає ляду.