— Ні, якщо він помітить зникнення ключів, то одразу прибіжить у льох. Аску, спочатку слід скласти чіткий план, а потім уже повідомити Надію про нашу присутність. — Здавалося, Лахудрик лишився єдиним, хто зберігав спокій. — Ми знаємо, де її тримають і те, що в будинку лише двоє чоловіків і собака надворі. Ти з Павлом із тонкого світу навіть сірника не піднімеш. Фізично діяти ви зможете лише тоді, коли повернетеся у свої тіла. Звісно, ви здатні прийти в її свідомість, але вона, швидше за все, знову вважатиме, що це марення. Раптом вона подумає, що божеволіє, і ще дужче злякається. Та, врешті, візьміть себе в руки! — гримнув Лахудрик на Аскольда і Павла. — Робимо так: зараз ви повертаєтеся у фізичні тіла, радимося з Борисом та Ільком, як діяти, а вже потім я спробую поговорити з дівчиною.
Не минуло й двох хвилин, як хлопці опритомніли у своїх тілах на сидіннях «Лексуса». Поряд уже був видимий Лахудрик. Рухи у матеріальному світі здалися їм нестерпно повільними.
Борис ззовні відчинив «Лексус», і вони з Ільком приєдналися до друзів. Аскольд стисло розповів про побачене в будинку та про відчуття перебування поза власним тілом.
Ніхто з хлопців не мав уявлення, як слід діяти, визволяючи заручників. Перебравши та відкинувши кілька варіантів, зрозуміли, що зайшли в глухий кут. У Павла починалася тиха паніка, про що домовик був змушений повідомити Аскольдові. Той зрозумів, що коли негайно не запропонує шляху порятунку дівчини, то Павло піде на штурм будинку самотужки з голими руками.
— Діємо так... — Аск почав викладати свій імпровізований план.
Лукан вийшов на освітлене потужним ліхтарем подвір’я, щоб перевірити, чи надійно зачинено ворота, і відпустити на ніч із ланцюга Цезаря — лютого кавказця-вовкодава. Надворі було тихо, лише перегавкувалися собаки по селу. Цезар і собі подав басовитий голос. Десь далеко торохтів трактор: мабуть, віз солому зі скирти на ферму. Чулось, як від морозу порипує стовбур старої груші, що майже сперлася на високий паркан. Раптом у ці вже звичні звуки зимового села вплелося ледь чутне гуркотіння легковика. Сумнівів не було: до їхнього двору наближається машина. За кілька хвилин вона зупинилася біля воріт. Клацнули двері, і по снігу зарипіли впевнені кроки. У ворота постукали. За Лукановою спиною знову кілька разів гавкнув Цезар, але одразу замовк.
— Це провулок Понтія Пілата, номер чотири? — запитав з вулиці молодий чоловічий голос.
Лукан на мить перелякано вкляк, та враз оговтався.
— Какого, мать твою, Пілата? Обкурілся, так поєзжай проспись! — Голосно лаючись, він тихцем намацав у кишені пістолет.
— Я за оголошенням, — наполягав молодик. — Ця хата продається?
— Нєт! Давай мотай отсюда, а то пса спушу! — Лукан знову напружився — щось неприродне відчувалося у цій розмові.
І чому мовчить Цезар? Лукан на мить озирнувся на собачу будку і побачив, як їхній злющий пес, схиливши кудлату голову та вимахуючи хвостом, розглядає якогось летючого кота, що водить перед його мордою короткими лапками. «Я ж сьогодні не пив», — подумав Лукан. Уже розуміючи, що коїться щось небезпечне, він виймає пістолет, аби крізь тонку металеву хвіртку вистрелити у хлопця на вулиці...
Не встигає. Тонкий, на межі чутності, короткий посвист. Щось майже не боляче, але сильно б’є його у праву щоку. В очах спалахує білий вогонь. Лукан випускає зброю і хапається рукою за обличчя, з якого стирчить тонкий довгий стрижень. Настає темрява.
Ілько закидає лук за ліве плече і зістрибує зі старої груші у двір. Вовкодав у будці не звертає на молодого венеда жодної уваги. Трохи зляканий Лахудрик дістає з кишені Лукана ще теплий від його руки пістолет і простягає Ількові. Той жестом відмовляється взяти зброю. Тоді домовик кладе її поряд з тілом.
— Може, ви вже відчините нам? — З-за хвіртки чути злий Борисів шепіт.
Домовик знаходить в іншій Лукановій кишені ключ, яким замкнено хвіртку, і Ілько починає вовтузитися з тугим замком. У нього мерзнуть руки, відімкнути ніяк не вдається. Раптом домовик стукає себе лапкою по лобі й з коротким зойком «Тю!» проходить крізь металеву хвіртку, хапає Бориса за пальто і з натугою втягує його на подвір’я.
— Відчиняй сам, коли такий розумний! — гордо заявляє хлопцеві.
— Нічого собі!.. — спантеличено кліпає очима Борис, з острахом позираючи на Лукана.
Та швидко опановує себе, бере ключ із замерзлих Ількових рук і відчиняє хвіртку Аскольдові й Павлу, які досі ховалися у салоні машини за тонованими вікнами.