— Жени! — наказав Ілько.
Сріблястий «Пежо» рвонув засніженою трасою. Його трохи повело, та Борис утримав кермо і вирівняв автомобіль, знову набираючи швидкість на ідеально прямій ділянці шляху. Джип на кілька секунд відстав, а тоді знову почав їх наздоганяти.
— Гальмуй! — пролунала Ількова команда.
Венед простягнув праву руку із затиснутим у ній жезлом. З чорного каменя вирвався струмінь біло-синюватого світла. Плавно натискаючи на педаль гальма, Борис почув, як за його спиною розлітається на друзки заднє скло машини. Він подумав, що переслідувачі наважилися почати стрілянину прямо у селі. Не випускаючи з рук керма, Борис пригнувся, одночасно крикнувши Ількові, щоб той падав на підлогу.
— Кх-хар-ра! — замість того, аби впасти, переможно крикнув венед, спостерігаючи, як конус світла, що перед тим саме і розніс заднє вікно їхнього авта, вмить утворює перед машиною переслідувачів прозорий, ніби з тонкого скла, круг, край якого позначився яскравим вогняно-жовтим контуром. Джип на величезній швидкості, навіть не гальмуючи, врізався у цю перепону. Почувся глухий удар, і на шосе замість красеня позашляховика вже крутилася купа гнутого металобрухту, відкинута від місця зіткнення на кількадесят метрів назад. Понівечені залишки машини сповзли в кювет.
Конус світла, що випромінювався каменем скіпетра, зник, ніби Ілько просто вимкнув ліхтар.
Борис зупинив «Пежо», салон якого швидко заповнював пронизливий холод.
— Як це сталося? — Здивовано-переляканий Борис здалеку оглядав купу заліза, що безладною масою темніла на тлі засніженого поля.
— Запитаєш Аскольда, він ліпше пояснить. Забираймося швидше звідси! — Ілько поклав скіпетр на коліна.
Борис дістав з бардачка карту і, визначивши маршрут на Київ в об’їзд Обухова, повів машину до міста. Незважаючи на потужне обігрівання, у салоні дедалі холоднішало.
Задзвонив телефон.
— Чую тебе, — відгукнувся у слухавку венед.
— Як ви, живі? — перш за все спитав Аскольд.
— Доповідаю: переслідувачів нейтралізовано, рухаємося до Києва. Мерзнемо! — чітко відповів Ілько.
— Хух! — полегшено зітхнув Аскольд. — Павло повіз сестру до батьків. «Лексус» Борисового батька залишить там на стоянці. А ви женіть до мене на Костьольну. Як там Лахудрик?
— А хіба він не з вами? — спитав Ілько, вже передбачаючи відповідь. — Борисе, ми домовичка загубили, — мовив він до напарника.
— От блін! — вилаявся Борис. — Де ми його бачили востаннє?
— У Красному, біля автобусної зупинки, коли ти машину намагався завести.
— Скажи Аскольдові, що ми їдемо його шукати! — Борис хвацько розвернув машину в бік Красного.
Аскольд телефоном розповів друзям, як їм з Надією та Павлом з допомогою Книги вдалося позбутися переслідувачів, попередив, що, втративши їхній слід, бандити можуть повернутися до хати, де утримували Надію, і почав умовляти друзів їхати до Києва безпечним шляхом, аби ранком усім разом вирушити на пошуки Лахудрика. Ілько підтримував цю розмову, а тим часом вони з Борисом уже наближалися до Красного. Венед пообіцяв Аскольдові, що передзвонить за кілька хвилин, і перервав зв’язок.
«Пежо» пригальмував біля автобусної зупинки, і Ілько перший почув на подумковому зв’язку домовика. Той спробував, як зазвичай, пожартувати, але у нього вирвався лише зойк полегшення:
— Ну нарешті!
За мить просто на лаві на зупинці хлопці побачили матеріалізованого Лахудрика. Той намагався злетіти в повітря, та ледь піднісся — замерз і перелякався. Ілько хутко вискочив з машини і підхопив його на руки.
— Що, бакалавре, вирішив трохи відпочити від нашої гоп-компанії? — запитав домовика Борис, коли Ілько з Лахудриком знову опинився у машині. — Зараз передзвонимо Аскольдові, щоб він не хвилювався. То як ти примудрився загубитися?
— Розумієте, — почав розповідь домовик, — ми, загалом, сутності хатні і вкрай рідко залишаємо стіни своїх домівок. Далекі подорожі для нас можливі лише поряд із господарями помешкань, де ми живемо, або з тими, хто хоч раз побував у їхньому домі й кому вони довіряють. А власної енергії для тривалих переміщень ми не маємо. Коли машини почали стрімко роз’їжджатися в різні боки, то я не одразу збагнув, в якій із них Аскольд, а потім зрозумів, що не в змозі наздогнати жодної.
— А що б сталося з тобою, якби ми не повернулися? — спитав Ілько, уже повідомивши Аскольда, що Лахудрик знайшовся.
— У кращому разі спробував би якось умовити сільських домовиків дати мені прихисток, а потім шукав би способу дістатися до Києва, а в гіршому — я би поступово знесилився, розвіявся і зник. Річ у тому, що спільноти домовиків у селах дуже стародавні, їхні родоводи тягнуться ще з первісного ладу, і вони вважають, що міські домовики не гідні жити разом з ними. Тож могли б і не прийняти. А чому в машині так холодно?