— А він традиційно використовує нашу гуманність, аби черговий раз нагидити країні, — насупився полковник. — Що далі про Четвертинського?
— Встановлено, що його телефони віднедавна прослуховуються однією приватною детективною агенцією — звісно, незаконно. Зараз з’ясовуємо, на кого працюють ці детективи. Бенціон Пінський продовжує наполегливі спроби нав’язати йому спілкування. Михайло Полянський також колами ходить: винюхує інформацію про нього. Думаю, що він робить це за наказом Арнаутського. Сам хлопець від будь-якого співробітництва з нами відмовився.
— Гаразд, — озвався полковник після хвилинної задуми. — Є достатньо законних підстав брати його в оперативну розробку. Підготуйте технічне завдання для аналітичного підрозділу, де чітко опишіть усі відомі нам обставини, які виникають навколо Четвертинського, додайте все, що зможете дізнатися про його оточення, інтереси, конфлікти. Нехай аналітики запропонують свої варіанти причин такого зацікавлення ним з боку спецслужб і приватних детективів, а також зроблять припущення про джерела його власної поінформованості. Ви маєте двадцять чотири години. Справу проректора-завгоспа Балабухи передайте у слідчий відділ — там лишилася переважно паперова робота. Чекаю вашої доповіді щодо Четвертинського завтра. У письмових повідомленнях будемо називати цей об’єкт розробки «Князем». На все добре.
Відпустивши майора працювати над технічним завданням для аналітиків, полковник Вовк зателефонував давньому другові Михайлу Яковенку і, домовившись про термінову зустріч, пішки пішов до його квартири на Лютеранській.
Дорогою згадував їхні молоді роки. Колись вони починали разом оперуповноваженими в сусідніх районах Черкащини. У сільській місцевості робота для КДБ була так собі, не бий лежачого. Нагляд за настроями вчителів та викладачів технікумів, профілактичне залякування тих, хто намагався за допомогою малопотужних радіоприймачів слухати передачі ворожих радянській владі радіостанцій: «Голосу Америки», «Німецької хвилі» чи «Радіо Свобода». Окремо доводилося працювати зі священиками, аби ті не пускали до нечисленних церков молодь й дітей та повідомляли про релігійні настрої інтелігенції, якщо такі мали місце. Вряди-годи з Києва надходила інформація про те, що в якоїсь сільської родини знайшлися родичі у Сполучених Штатах чи Канаді, які прагнуть відвідати рідне їм село, звідки їхні батьки поїхали ще до встановлення радянської влади. Тоді слід було залякати селян, аби ті ні в якому разі не погоджувалися на візит заокеанської рідні, щоб не демонструвати буржуазним націоналістам побутової дійсності українського радянського села. Коли ж цього зробити не вдавалося, тоді доводилося допомагати в організації окозамилювання для буржуїв, щоб продемонструвати їм винятково щасливе життя колгоспного селянства під мудрим керівництвом Ленінської комуністичної партії, пильно стежачи за колгоспниками, які під чарку могли бовкнути щось зайве. Втім, у сімдесяті-вісімдесяті роки селяни справді почувались якщо не щасливими, то переважно задоволеними. Після страхіть колективізації, Голодомору, війни і важких повоєнних років, що всі вони припали на долю одного покоління, отримали нарешті змогу будувати нові хати, вчити дітей в інститутах, а пізніше — дивитися телевізори.
Однаковий вік та спільність інтересів — обидва молоді офіцери з дитинства цікавилися творами радянської та західної фантастики, а також були заповзятими автомобілістами — швидко здружили їх.
Можливо, їм так би й судилося все трудове життя провести у заштатних районах, якби у покійному СРСР не трапилося перебудови. Михайло Горбачов зробив відчайдушну спробу модернізувати останню світову імперію, забезпечивши її технологічну, а головне, соціальну конкурентність щодо світових держав. Країну кинуло в лихоманку несистемних і непослідовних реформаторських кампаній. Боролися з дрібними крадіями на виробництві — несунами; з прогульниками; з алкоголізмом; з номенклатурними привілеями для начальників та їхніх родин — магазинами-розподільниками, лікарнями, санаторіями і навіть перукарнями. Боролися ще і з корупцією. Отут і знадобилися молоді, освічені й не зовсім зіпсовані у своїх провінціях честолюбні офіцери КДБ, які не обросли зв’язками-знайомствами у столичних партійно-комсомольських кублах. Так капітани Петро Вовк та Михайло Яковенко несподівано для себе опинилися у Києві.
Подолання корупції тихо зійшло нанівець. На черзі постала складніша проблема — боротьба з «парадом суверенітетів»[38], яка закінчилася дев’яносто першого року остаточною перемогою останніх — Україна стала самостійною. Михайло Яковенко, на той час уже вдруге одружений з дочкою директора одного невеличкого відомчого готелю, за допомоги тестя швидко збагнув, що йому далі не цікаво просиджувати штани на службі державі. Звільнившись, він почав робити успішний бізнес, не без проблем, але все ж відбиваючись за підтримки колишніх колег як від прямих наїздів рекетирів, так і від нав’язливих послуг хабарників-бюрократів. Михайло часто міняв види діяльності й збагачувався. За останні п’ятнадцять років він побував власником мережі автозаправок, будівельної компанії, телеканалу, завжди успішно продаючи одну свою фірму, щоб одразу вкласти гроші в нову. З друзів молодості він зберіг зв’язки лише з Петром Вовком. Цьому сприяла як щира повага і довіра один до одного, так і те, що їхні ділові інтереси ніяким чином не перетиналися, — підстав для конфліктів просто не виникало.