Коли після проголошення спотворених результатів виборів Президента ранньої зими четвертого року в Києві став стотисячний помаранчевий Майдан, Михайло Яковенко один з перших серед підприємців почав надавати суттєву фінансову допомогу людям, які вийшли на цей кількамісячний неперервний мітинг. Хоча, як добре поінформована людина, він не мав жодних ілюзій щодо моральних і професійних якостей політиків, які використовували Майдан у власних цілях.
На полковника Петра Вовка також справив велике враження щирий громадянський порух сотень тисяч людей, які не побоялися вдатися до такого вражаюче масштабного мирного протесту. Але і він, володіючи великим обсягом інформації, не поділяв захоплення рядових учасників Майдану їхніми політичними лідерами і так званими польовими командирами, та все ж разом з іншими офіцерами всіляко намагався утримати обидві сторони від застосування сили. Після перемоги (як згодом виявилося — зовсім не остаточної) помаранчевої революції полковник на короткий час навіть повірив, що політики почнуть хоч трохи поважати громадян — своїх виборців і роботодавців — та відповідальніше ставитися до суспільних потреб. Утім, дійсність швидко розвіяла ці недоречні, з його досвідом та в його віці, ілюзії. За рік у країні все знову повернулося у накатану «антинародним режимом» колію поступової деградації державності, стимульованої егоїстичною бездіяльністю політиканів і бюрократії. Та потужне енергетичне поле історичного Майдану не зникло зовсім без сліду. Час від часу відділ моніторингу суспільних процесів Служби фіксував акції спротиву зажерливій владі з боку звичайних громадян, особливо коли йшлося про розкрадання громадських земель. Преса, звикнувши до відносної свободи, теж не вся поспішала повертатися у теплий свинарник на відгодівлю «темниками»[39]. На диво, траплялися цілком здорові, хоч і поодинокі позитивні явища у середовищах студентської молоді. Інколи навіть виникало ірраціональне враження небезнадійності суспільних перспектив країни загалом. І не лише у полковника.
Святкуючи три місяці тому, наприкінці листопада, свій день народження, що збігся з першою річницею початку великого стояння на Майдані, Михайло Яковенко запросив до свого новозбудованого особняка в курортній Лісовій Бучі лише чоловічу компанію добре знайомих і надійних людей: перевірених партнерів у бізнесі, колишніх колег, а також кількох вчених-суспільствознавців. Усіх попросили приїхати чомусь на сніданок, а саме святкування розпочалося з... лекції порівняно молодого, але справжнього вченого Анатолія Черняка про реальні перспективи існування держави за умови збереження існуючих тенденцій її розвитку. На думку лектора, застарілі та нові суспільні хвороби лишали їй щонайбільше десять років згасаючого існування. Вчений також зупинився на першорядних заходах, які слід здійснити, аби перевести країну на рейки суспільного прогресу. Перш за все подолати традиції суцільної корупції та жлобське невігластво владоможців.
Розливши у маленькі срібні чашки власноруч приготовану каву, іменинник запросив присутніх висловитися з приводу почутого. Говорили довго і відверто. Десь перед обідом вирішили створювати таємний громадянський комітет, першорядним завданням для якого на початковому етапі визначили цілком легальне дослідження країни в основних сегментах суспільного існування: справжній стан освіти, медичної допомоги, злочинності, виснаженості природних ресурсів та інфраструктури. Про стратегічну перспективу домовилися поговорити трохи згодом. Для фінансування цієї роботи кілька підприємців, які не збираються переселятися на Кіпр чи Маямі-Біч, утворили консорціум. Отримані результати і висновки щодо них домовилися широко оприлюднювати.