Михайло Яковенко зустрів давнього товариша у сибаритському шовковому халаті. Після вітальних обіймів пішли на величезну кухню пити зі срібних чашок фірмову каву господаря. Мобілки залишили у передпокої. Двері міцно причинили.
— Ну що ж, Петре, схоже, справа потроху рухається, — почав Михайло. — Вже маємо перші результати досліджень. Наприклад, учора отримав аналітичний звіт щодо структури та причин виникнення дитячої безпритульності. Уяви собі: у нашій країні безпритульних дітей майже стільки, скільки солдатів в армії!
— А що ти хочеш, коли півтора десятка років країна послідовно спивається, люди виїжджають на заробітки, лишаючи дітей на старих бабусь, а багато хто впадає у безпросвітні злидні? — поставив риторичне запитання полковник. — Це й без таких недешевих досліджень зрозуміло. Наша країна і за показниками дитячого алкоголізму майже перша у Європі, а фірми, що продають слабоалкогольні синтетичні напої, орієнтують свої рекламні стратегії саме на споживацькі уявлення підлітків про престиж та гламурну стильність, щоб ті на перші ж отримані гроші купували це пійло. Але я до тебе прийшов ось у якій справі: сьогодні генерал на вранішній нараді прохопився про те, що кілька потужних олігархічних угруповань уклали перемир’я з метою оформити правила тіньової гри на внутрішньому ринку. Схоже, вони готові використати сприятливий момент слабкості влади, аби остаточно поділити країну.
— Так олігархи це не вперше намагаються зробити. Не хвилюйся: скільки себе пам’ятаю в бізнесі — там завжди перемагають егоїстичні інтереси. Думаю, що й цього разу в них нічого не вийде: посваряться — і знову почнуть мочити один одного, використовуючи політичну та бюрократичну обслугу. І баланс політичних сил відновиться. Можливо, нам слід використати цей момент, щоб заручитися підтримкою однієї з ворогуючих груп для досягнення власних цілей?
— Не сподівайся на їхню наївність. Гляди, щоб вони нас самих не використали, — скептично зауважив полковник. — До речі, останнім часом у Києві різко активізувалися дії двох неслабких розвідок. Причому їхня активність, якась дивна, межує просто з дурістю: ходять колами побіля одного студента, намагаючись нав’язати йому спілкування або і співпрацю, навіть до його квартири спробували вдертися. На перший погляд, це звичайний бідний студент. Щоправда, він є співавтором сенсаційного археологічного відкриття, зробленого у Лаврі професором Довжиком.
— Вони там часом не відкопали чогось унікального, що може дуже дорого коштувати на чорному ринку археологічних знахідок? Другу пектораль, наприклад, або ікону, намальовану Святим Лукою. А це не одна сотня мільйонів доларів! — припустив Михайло Яковенко.
— Знаєш, на перший погляд це найімовірніше, але от буквально вчора достеменно з’ясувалося, що хлопець мало не краще за нас володіє інформацією про агентів, які працюють під прикриттям саме цих розвідок, і навіть не приховує цього. У мого співробітника, майора Трохимчука, взагалі склалося враження, що він телепат. Що, як спробувати використати цього студента у справах, наприклад, фінансової розвідки? Зрештою, наш рідний КДБ мав цілі підрозділи, які досліджували можливості використання телепатів та екстрасенсів з розвідувальною метою. Думаю, така козирна карта, навіть джокер, буде незайвою в будь-якій колоді.
— Слід ще переконатися у цих його фантастичних здібностях. Щось я не дуже вірю в телепатію. Влаштуй нам зустріч із ним, — попросив підприємець.
— Гаразд, спробую, але не обіцяю. Кава у тебе чудова, дякую. — Полковник попрощався і поспішив на службу.
На світанку прозорого липневого ранку першим покликаний Апостол Андрій, вийшовши зі свого куреня, гукнув вірних венедів, аби ті не барилися та починали лаштуватися до урочистої зустрічі з вождями і жерцями їхнього народу. Всі помітно хвилювалися, бо сьогодні мала відбутися вирішальна розмова, під час якої венедський вождь, батько Ілька, та жерці мали дати відповідь, чи дозволять вони проповідувати і священнодіяти на своїх землях, що перебувають під захистом і владою богів одвічних, тому, хто проповідує Слово істини та любові Сина Божого.
Ілько, добре відпочивши після позавчорашніх карколомних пригод у майбутньому, також вивалився зі свого куреня, заспано роззираючись. На біду для себе, він утрапив на очі Андрієві.
— Ти чого, ледащо Царя Небесного, оце розлежуєшся до самісінького сходу сонця? Чи не забув, бува, який сьогодні день? Ану, мерщій умивайся та йди назустріч твоєму батькові та жерцям народу вашого! Проведеш їх до табору з усією шаною! — гримнув Апостол.