Выбрать главу

— Та не сваріться, добродію Апостоле! Все вико­наю, — шанобливо, але з ледь помітною іронією від­гукнувся парубок.

— Ільку, про твої мандрівки у майбутнє та про зна­йомство з Аскольдом і його друзями наразі не кажи сво­їм одноплемінникам, навіть батькові. Бо збагнути це їм буде важко, та й не належить їм знати такі таємниці бут­тя. Ось! — облишивши бурчати, мовив Андрій.

— Я, щиро кажучи, вже і сам це збагнув, — відповів юнак.

Раптом його погляд наштовхнувся на полоненого цекіста Алєксандра, який повертався від Почайни піс­ля ранкового вмивання.

— Добродію Апостоле, а що, цей зайда також буде присутній при нашій важливій розмові? Адже батько неодмінно поцікавиться, що то воно за чоловік такий дивний, — мовив Ілько.

— Самий клопіт із цим полоненим, — зітхнув Анд­рій. — Нехай іде знову глину копати.

— Нє пайду я копать вашу дурацкую гліну! — обра­зився цекіст. — Можетє мєня развє что сілой тащіть. І вообщє, я трєбую от вас опрєдєліть мой статус: на каком основаніі мєня удєрживают здєсь — как за­ложніка ілі как воєнноплєнного?!

— Ти прийшов некликаний у цей світ, і прийшов не з добром, — відповів Апостол. — Я подумаю, як далі вчинити з тобою. А зараз забирай свій сніданок і воду та лізь у курінь. Сидітимеш там мовчки, поки не дозво­лю тобі вийти.

Алєксандр спробував було знову сперечатися, та до нього поволі почали наближатися троє венедів. Тож він, порівнявши сили, виконав Андріїв наказ. Апос­тол жестом показав Ількові, що слід зробити. Юнак, діставши скіпетр, миттєво огорнув курінь Алєксандра непроникною прозорою оболонкою. На вигляд курінь лишився цілком звичайним, хоча пильний спостерігач міг помітити смужку яскраво-золотого світла, що облямовувала його по землі.

— До речі, — Андрій знову звернувся до Ілька, — слід запросити усю вашу компанію з майбутнього до нашого табору сьогодні увечері: я хочу познайомитися з Надією та Борисом.

— Я зателефоную Аскольдові після вашої зустрічі з батьком і попрошу їх прийти, — погодився хлопець.

***

До табору врочисто входила представницька про­цесія венедів. Попереду статечно виступав русявий, високий, дещо обважнілий чоловік з ледь сивіючою бородою, в довгій білій сорочці, підперезаній шкіря­ним поясом, прикрашеним золотими бляшками у вигляді сонця, — вождь. Його плечі вкривав черво­ний плащ, а волосся підтримував золотий обруч. Праворуч від нього, відстаючи на півкроку, ішов уже знайомий Андрієві головний жрець у своїх білих шатах. За ним — ще двоє, також уже бачених Андрієм молодших жерців і кілька інших чоловіків. Остан­нім був посланий їм назустріч Ілько.

Андрій швидкою і впевненою ходою наблизився до них. Перший заговорив вождь:

— Вітаю тебе на нашій землі, чужинцю, що звешся Андрієм.

— І тобі вітання, нехай завжди буде добро з народом вашим, — відповів Апостол.

— Ти прийшов учити нас своєї віри. Так сказали мені жерці. Але виявив ти повагу й до наших прадав­ніх богів. Твою проповідь із шаною слухають мої од­ноплемінники. А син мій, що його ти нарік Ільком, каже, що ти проповідуєш істину Бога Одвічного, себ­то нашого Бога Рода.

— Бог, творець усього сущого, справді єдиний для всіх, кого створив Він. А через те, що Бог ство­рив усе видиме і невидиме, то він для всіх і всьо­го — один. Ось. Цю істину я також збагнув на вашій землі не без Ількової допомоги, — пояснив Апос­тол, жестом запросивши вождя сідати на колоду бі­ля вогнища.

— Якщо Бог один, то чому ж прийшов ти навертати нас до віри своєї, коли ми і таку Нього віруємо? — спи­тав вождь.

— Я прийшов розповісти вам про Сина Божого, який суть Він, про спокуту Ним гріхів роду людсько­го. Та про Новий Закон, який з дня Воскресіння Бого­людини — Сина Божого дає спасіння душам усіх, хто вірує в Нього та хрестився водою в ім’я Отця Вседер­жителя, і Сина Його Єдинородного, і Святого Духа. Ось. Прийшов я сказати, що Богові огидні принесен­ня Йому жертв кривавих. Визнає Він єдину жертву: хліб, що є тілом Його, та вино, що є кров’ю Його.

— Жертви богам приносимо ми здавна. Так роби­ли наші пращури і робитимуть нащадки, бо це є зви­чай наш! Багато є у світі племен, і кожне має свого ідола, і йому по-своєму вклоняється, і просить його про допомогу, бо то є звичай їхній. Так було і довго ще буде. Ніхто з нас не йшов у ваші землі, аби розпо­вісти, що наш Бог є істинний, а ваш — неістинний. Ти хоч і прийшов з миром, але намагаєшся нас на­вернути на шлях свій. А як бути нам зі своїм шляхом, торованим багато сотень літ нашими пращурами? Чи слід лишити його, повіривши словам твоїм? Чому маю повірити, що твій шлях веде до безсмертя душі, а мій — до мороку небуття? — насупив брови вождь.