— Та не сваріться, добродію Апостоле! Все виконаю, — шанобливо, але з ледь помітною іронією відгукнувся парубок.
— Ільку, про твої мандрівки у майбутнє та про знайомство з Аскольдом і його друзями наразі не кажи своїм одноплемінникам, навіть батькові. Бо збагнути це їм буде важко, та й не належить їм знати такі таємниці буття. Ось! — облишивши бурчати, мовив Андрій.
— Я, щиро кажучи, вже і сам це збагнув, — відповів юнак.
Раптом його погляд наштовхнувся на полоненого цекіста Алєксандра, який повертався від Почайни після ранкового вмивання.
— Добродію Апостоле, а що, цей зайда також буде присутній при нашій важливій розмові? Адже батько неодмінно поцікавиться, що то воно за чоловік такий дивний, — мовив Ілько.
— Самий клопіт із цим полоненим, — зітхнув Андрій. — Нехай іде знову глину копати.
— Нє пайду я копать вашу дурацкую гліну! — образився цекіст. — Можетє мєня развє что сілой тащіть. І вообщє, я трєбую от вас опрєдєліть мой статус: на каком основаніі мєня удєрживают здєсь — как заложніка ілі как воєнноплєнного?!
— Ти прийшов некликаний у цей світ, і прийшов не з добром, — відповів Апостол. — Я подумаю, як далі вчинити з тобою. А зараз забирай свій сніданок і воду та лізь у курінь. Сидітимеш там мовчки, поки не дозволю тобі вийти.
Алєксандр спробував було знову сперечатися, та до нього поволі почали наближатися троє венедів. Тож він, порівнявши сили, виконав Андріїв наказ. Апостол жестом показав Ількові, що слід зробити. Юнак, діставши скіпетр, миттєво огорнув курінь Алєксандра непроникною прозорою оболонкою. На вигляд курінь лишився цілком звичайним, хоча пильний спостерігач міг помітити смужку яскраво-золотого світла, що облямовувала його по землі.
— До речі, — Андрій знову звернувся до Ілька, — слід запросити усю вашу компанію з майбутнього до нашого табору сьогодні увечері: я хочу познайомитися з Надією та Борисом.
— Я зателефоную Аскольдові після вашої зустрічі з батьком і попрошу їх прийти, — погодився хлопець.
До табору врочисто входила представницька процесія венедів. Попереду статечно виступав русявий, високий, дещо обважнілий чоловік з ледь сивіючою бородою, в довгій білій сорочці, підперезаній шкіряним поясом, прикрашеним золотими бляшками у вигляді сонця, — вождь. Його плечі вкривав червоний плащ, а волосся підтримував золотий обруч. Праворуч від нього, відстаючи на півкроку, ішов уже знайомий Андрієві головний жрець у своїх білих шатах. За ним — ще двоє, також уже бачених Андрієм молодших жерців і кілька інших чоловіків. Останнім був посланий їм назустріч Ілько.
Андрій швидкою і впевненою ходою наблизився до них. Перший заговорив вождь:
— Вітаю тебе на нашій землі, чужинцю, що звешся Андрієм.
— І тобі вітання, нехай завжди буде добро з народом вашим, — відповів Апостол.
— Ти прийшов учити нас своєї віри. Так сказали мені жерці. Але виявив ти повагу й до наших прадавніх богів. Твою проповідь із шаною слухають мої одноплемінники. А син мій, що його ти нарік Ільком, каже, що ти проповідуєш істину Бога Одвічного, себто нашого Бога Рода.
— Бог, творець усього сущого, справді єдиний для всіх, кого створив Він. А через те, що Бог створив усе видиме і невидиме, то він для всіх і всього — один. Ось. Цю істину я також збагнув на вашій землі не без Ількової допомоги, — пояснив Апостол, жестом запросивши вождя сідати на колоду біля вогнища.
— Якщо Бог один, то чому ж прийшов ти навертати нас до віри своєї, коли ми і таку Нього віруємо? — спитав вождь.
— Я прийшов розповісти вам про Сина Божого, який суть Він, про спокуту Ним гріхів роду людського. Та про Новий Закон, який з дня Воскресіння Боголюдини — Сина Божого дає спасіння душам усіх, хто вірує в Нього та хрестився водою в ім’я Отця Вседержителя, і Сина Його Єдинородного, і Святого Духа. Ось. Прийшов я сказати, що Богові огидні принесення Йому жертв кривавих. Визнає Він єдину жертву: хліб, що є тілом Його, та вино, що є кров’ю Його.
— Жертви богам приносимо ми здавна. Так робили наші пращури і робитимуть нащадки, бо це є звичай наш! Багато є у світі племен, і кожне має свого ідола, і йому по-своєму вклоняється, і просить його про допомогу, бо то є звичай їхній. Так було і довго ще буде. Ніхто з нас не йшов у ваші землі, аби розповісти, що наш Бог є істинний, а ваш — неістинний. Ти хоч і прийшов з миром, але намагаєшся нас навернути на шлях свій. А як бути нам зі своїм шляхом, торованим багато сотень літ нашими пращурами? Чи слід лишити його, повіривши словам твоїм? Чому маю повірити, що твій шлях веде до безсмертя душі, а мій — до мороку небуття? — насупив брови вождь.