— Істинність Бога доведено численними дивами, що здійснені Сином Його, найвеличнішим із яких є Його, себто Сина, Святе Воскресіння та тілесне Вознесіння на небо. Я живий свідок цього! — запально вимовив Андрій.
— І у нас трапляються дива. Коли просять жерці послати дощу на ниви, чи вдалого полювання, чи зцілення від ран і хвороб — то Він, зглянувшись на принесені нами жертви і молитви, подає нам по проханнях наших. А коли жертви та молитви йому не догоджають, то приходить до хат наших лихо. А тих див, про які оповідаєш ти, ніхто з нас не бачив, — суворо сказав вождь. За його плечем несміливо подав голос Ілько:
— Тату, але ж ви знаєте, що добродій Апостол і тут показав багато чого дивного. Він і мовою нашою говорить, і з дивовижним жезлом уміє вправлятися, і навіть мене цього навчив...
— Цить! Говоритимеш, коли спитають! А то поважний чужинець ще подумає, що найбільшим дивом у цих хащах є нешанобливий парубок, який не вміє поводитися, коли старші балакають! — гримнув на нього батько. А тоді мовив до Апостола: — Втім, чужинцю, ми з пошаною ставимося і до тих див, про які ти лише оповідаєш, і до тих, які ми на власні очі бачили. Розповідав Ілько, що маєш ти встановити на прадавніх горах наших символ смерті і Воскресіння Бога твого — хрест. Аби майже за тисячу літ пророкована тобою благодать зійшла на ці гори. Але один із наших жерців, Чукан, вважає, що ти образиш і зневажиш богів краю цього, і помстяться вони тим, що нащадки наші забудуть рід свій. Можеш довести, що ти не сплюндруєш гідності та спокою богів тутешніх?
— Скажу лише, що увінчані хрестами золотоверхі храми, збудовані на горах цих вашими нащадками на честь Бога істинного, прославлять і їх, і вас, пращурів їхніх, на тисячі літ. — Андрій правицею, в якій стискав свою важку патерицю, вказав на зелені крутосхили під синім склепінням неба і широко перехрестив його.
Вождь і собі поглянув туди. Змалку знайомий йому краєвид лишався незмінним та звичним. Здавалося, що обриси крутосхилів над Славутичем стоятимуть так у своїй одвічній застиглості завжди. Щось змінилося у природі — вона заціпеніла. Час немов зупинився. Ані вітру, ані хлюпотіння хвиль у ріці, ані пташиного гомону. У передчутті Дива венеди відчули якусь дивну радість та моторошність водночас. Раптом з-за гори у небі з’явилася довга вузька біла хмара. А десь звідтіля, куди струменить Славутич, їй назустріч — ще одна. Просто над табором вони перетнулися, утворюючи величезного білого хреста, що осяяв усе небо над Славутичем, Почайною, горами — Землею Венедською. Він набував дедалі чіткіших обрисів, на якусь мить здалося, що хмарний хрест зійде на землю, але за хвилину він розвіявся. Знову стало чути чайок над водою, коників у траві, шелест верб по березі... Струснувши головою, вождь проказав до Андрія:
— Нехай буде так, як ти просиш. Можеш піднести хреста на тому крутому пагорбі, який ліворуч від гори, де приносимо ми жертви своїм богам, — вказав він рукою на гору, яку згодом зватимуть Андріївською або Воздвиженською.
— Дякую тобі, гідний муже. Чи можу я тебе і твоїх жерців та воїнів просити до спільної трапези?
— Це завжди добра і доречна справа, — погодився вождь.
Господарі табору заметушилися, розгортаючи сувої полотна та розставляючи на них прості страви і глиняні сулії з джерельною холодною водою. Андрій наказав Ількові принести з намету амфору із солодким вином, що прибуло на галері з Херсонеса. Власноруч наливши його у щось подібне до великої чаші і за грецьким звичаєм доливши водою, Апостол ковтнув сам і передав вождеві. Чаша пішла по колу. Так у майбутньому Києві розпочався перший офіційний дипломатичний обід. Потім вождь зі своїм почтом з великою цікавістю оглянули з берега галеру, що заякорилася у гирлі Почайни, і, попрощавшись, пішли.
Ноги в руки, гайда геть! Програють цекісти вщерть
У понеділок увечері Аскольдові зателефонував Павло і повідомив, що їхня родина дуже хоче зустрітися з ним, Борисом та Ільком, щоб подякувати за порятунок Надії. Потім слухавку вихопила Надя і взяла з Аска слово, що він завтра зранку приїде до них на Печерськ, неодмінно прихопивши своїх друзів. Далі у телефоні почувся голос Юрія Карпенка, який стримано, але щиро подякував Аскольдові і також попросив приїхати на сніданок. Від такої атаки відбитися не було жодних шансів. Тому Аскольдові довелося дзвонити Ількові та Борису, аби повідомити, що їм доведеться сповна скуштувати плодів власної шляхетної сміливості. Ілько зразу погодився, а от Бориса довелося вмовляти.