— Насправді небезпека не надто велика, — заговорив після короткого розмірковування Аскольд. — В обличчя викрадачі бачили лише мене. Та й то це був Арсен Бабіулін, якого утримують на базі Дмитрового детективного агентства. Вирахувати нас за номерами автомобілів неможливо, бо ми їх заляпали грязюкою.
— До речі, а що трапилося з тим джипом, що гнався за вами до села Долини? — запитав Дмитро. — Мені розповіли даішники, що він просто перетворився на купу металобрухту, врізавшись невідомо у що. Водій і пасажири загинули миттєво.
— Мабуть, у кращих українських традиціях влетів у КамАЗ, а той зник з місця аварії, — сказав Борис, не докладаючи, втім, зусиль, аби його міркування виглядали щирими.
На ту відмазку Дмитро лише розвів руками. А Павло додав:
— Як то кажуть, швидко мчатимеш — повільно нестимуть.
У цей час до кабінету ввійшла Надія і запросила до столу.
Спочатку всі почувалися трохи скуто, як це часто трапляється, коли в одному товаристві опиняються малознайомі люди різного віку і соціального становища, та поволі, завдяки старанням Надіїної мами, яка для кожного знаходила теплі слова, атмосфера набула невимушеної доброзичливості.
Ірина Сергіївна, ще молода освічена жінка, у порусі вдячної відвертості розповіла, що батьки виховували її у ворожому налаштуванні до всього, пов’язаного з вірою та релігією. Вона навіть не охрестила власних дітей. Та нещастя з дочкою примусило її щиро молитися за неї, і вона відчуває, що успіх хлопців у порятунку Надії, зокрема, є відповіддю на її палкі молитви.
Юрій Андрійович, аби відвернути увагу дружини й дочки від переживань, почав розповідати про свою роботу і плани на майбутнє. Згадав, що останнім часом його наполегливо запрошують до владних кабінетів, щоб примусово зробити спонсором різноманітних прожектів некомпетентної й зажерливої влади. Це настільки вже дістало серйозних підприємців, що вони, навіть тимчасово забувши ревнощі до успіхів одне одного, мають думку об’єднатися задля того, щоб спільно обмежити непомірні апетити самовпевнених політиканів, а в ідеалі — розпочати процес легальної заміни цієї посадової братії.
— Хі-хі! — На подумковому зв’язку у хлопців виник домовик. — Ви лишень не регочіть, але мої однокашники зі школи езотерики розповідають, що у помешканнях чиновників тільки й мови: як би ото їм трохи відгризти грошей і майна в олігархів, самі прагнуть стати олігархами. А тепер виявляється, що капіталісти дуже бажають стати владою. Схоже, що незабаром ці бажання зіштовхнуться, немов КамАЗ із БТРом, і буде великий бабах.
Тим часом Юрій Андрійович легко зійшовся з Борисом, який зробив підприємцю світський комплімент щодо гарного володіння, як на корінного мешканця Донбасу, українською мовою. На що господар відповів, що спеціально вдосконалював її, коли переїхав до столиці та вимушено почав спілкуватися з придворними нового президента. Знайшлося й багато інших тем для розмови. Тож за деякий час Юрій Андрійович пішов з Борисом до свого кабінету. Ірина Сергіївна, пославшись на втому, тактовно залишила молодих людей, а Дмитро поїхав у своїх детективних справах. За столом лишилися Надія, Аскольд, Павло та Ілько. Венед нагадав, що добродій Апостол чекає цього вечора на них у таборі. Лахудрик, який нудився у стані невидимості, почав проситися в реальний світ. Павло гукнув Бориса з батькового кабінету. Той прийшов з великою, наполовину повною коньячною чаркою в руці. Уся компанія перемістилася на другий поверх, до Надіїної кімнати.
— Надіє, як ти ставишся до того, щоб посидіти біля багаття на березі однієї дуже чистої річки? Влітку? — запитав Аскольд.
— Ти натякаєш, що наступного разу ми побачимося аж наступного літа? — спантеличено запитала дівчина.
— Можна і так сказати, — всміхнувся той.
Павло та Ілько ледь стримували сміх, а Борис лише здивовано поглядав на друзів. Аскольд попросив дівчину заплющити очі й не розтуляти, доки він не дозволить. Відтак дістав із неодмінного наплічника Книгу, створив браму і, взявши Надію на руки, переніс її у табір Апостола, як була — в домашніх капцях, джинсах і футболці. Коли вона знову побачила обличчя коханого, навкруги буяло літо. Бориса, який з усіх сил намагався удавати, що подолання бар’єрів часопростору є для нього звичайною справою, Павло з Ільком просто проштовхнули у браму. Із чаркою недопитого коньяку в руці.