Покинувши позаземну сферу, де він почувався так добре, Клинкевич вирішив приділити увагу справам підземним. Оскільки він бавився з Мотрею на держдачі «Рогулька», де стався нещасний випадок з гетьманом Махуном (цей прикрий факт аж нітрохи не впливав на виробництво тестостерону в організмі молодого смертохриста), то не було жодної проблеми з відвіданням сусіднього, схованого за високим кам'яним парканом будинку невиразної архітектури: темно-червона, майже чорна цегла, товсті стіни, вузькі, заґратовані вікна. Це був фрагмент харківської пересильної тюрми «Дружба народів», побудованої у ХVІІІ столітті за проектом відомого німецького архітектора Циммермана. Саме в цій тюрмі народився і виріс перший кримінальний авторитет — пахан Півдня Росії Семен Могилевський з вічно круглими, розплющеними навіть уві сні очима. З того часу пам'ятник архітектури використовувався як резиденція Сірих Князів.
Проминувши таємні дерев'яні двері у стіні, Клинкевич опинився на занедбаній, вкритій старими деревами і чагарниками території, і пішов старою стежиною серед бур'янів. Біля дверей будинку двоє вартових у формі НКВД — синіх кашкетах з червоними околичками, довгих кавалерійських шинелях, при гвинтівках з тригранними багнетами, суворо глянули на Клинкевича.
Одразу за дверима містився другий контрольний пункт. Тут сиділи чекісти в чорних шкірянках з маузерами на колінах. Вони піднялися, ніби по команді, й з брязкотом відчинили залізні двері., на яких висіло три замки. Всередині в'язничний характер приміщення мінявся: від суворої острожної атмосфери XIX століття — до аскетичних камерних приміщень 1930 років. І раптом — розкішний гламур 2020-х років: басейн, де колихалася блакитнокарибська вода, заґратовані масажні кабінети в золоті, рожевий мармуровий бенкетний зал. Далі приймальня з секретарями та охороною: це були генерали ДерВару і ГЕПРУ в чорній і темно-синій уніформі. Багатьох з них Клинкевич знав в обличчя. Апаратники Сірого Князя вдавали, що не знають Клинкевича. Вони прочинили перед ним різьблені дубові двері, потім, глянувши у вічко металевих, фарбованих зеленою «танковою» фарбою дверей і провернувши зі скреготом великий ключ у замку, відкрили вхід до святилища Сірого Князя.
Клинкевич раніше ніколи не був у цьому приміщенні, стилізованому під камеру-одиночку — з нарами, табуреткою і золотою парашею в кутку.
Сірий Князь похмуро сидів на нарах в чорних сатинових трусах і чорних шкарпетках на голих ногах, п'ючи чай з блюдечка і голосно сьорбаючи. Його тіло було розписане фіолетово-чорним татуюванням, як берлінська стіна графіті. Він підняв голову з напомадженим лискучим темним густим волоссям. У нього було широке, досить приємне простакувате обличчя з лукавою і небезпечною усмішечкою чікагського гангстера.
— Чого тобі треба, підар? — спитав він.
— Ваша Сіросте, дозвольте доповісти... Мохамад-бек...
— Знаю, — Сірий Князь почав розчісувати волосяні зарості на грудях. — Не слухай чорножопих. Твоя держава нікому не потрібна. І ніякого порядку в ній бути не може. Дай людям волю. Нехай вогонь, сокира і ніж погуляють на славу. Зараз свято в моїх людей! Випусти їх з тюрем, з каторги. Крім політичних. Тих убий.
Він говорив тихо, короткими реченнями, не дивлячись на Клинкевича. Над ліжком висів фотопортрет Сталіна — той мружився, ніби цілився з гвинтівки.
Сірий Князь примружився, наче й сам тримав у руках гвинтівку.
— Це ти грав «Мурку»?
— Я.
— А на гармошці вмієш?
— На акордеоні, Ваша Сіросте.
— Вивчи на гармошці. Люди не люблять симфоній. їм простіше треба, від душі. Я хотів грати на гармошці, але бачиш, що зі мною зробили?
Він показав руки: пальців у нього не було, бо зрослися, наче під дією електрозварювання, в суцільні лопатки, нагадуючи плавці акули.
На обличчі Князя почала блукати весела усмішечка, від якої Клинкевичу стало млосно.
— А зараз чим займався?
— Я? Ваша Сіросте, я...
— Знаю, — по-доброму всміхнувся Князь. — 3 бабою казишся... Добре діло. Я завжди так робив після ходки на зону... Бався, бо скоро їй переріжуть шийку ніжну... і заберуть діаманти. Бо не їй вони належать.
— Ваша Сіросте, прошу... не треба...
— Йди, підар, і ні про що не думай. Менше жити, менше грішити. Ти чай з блюдечка коли-небудь пив?
— Ніколи, — пролопотів Клинкевич.
— Чашка — це як колодязь. Вода глибока і темна. А блюдечко — як озеро світле. Коли п'єш з блюдечка — думки широкі й світлі. Конай звідси. І не бійся нічого. Час волі прийшов. Таке нечасто буває.