Я зрадив свою дружину Лару, яку ніколи не любив по-справжньому, хоча вона кохала мене. Я одружився з нею, родичкою Наталії Гаврилівни Махун, намагаючись забути Ширлі. Але не забув. Лара — білява безбарвна балерина з київського театру Опери і балету, а що спільного, Боже, між військовим розвідником і балериною?
Якби не її вагітність і не Кристина, я б покинув Лару невдовзі після одруження, бо вона не давала мені такої насолоди, як інші жінки. Але тепер я розумію, що був жорстокий і несправедливий до неї, сперечаючись на кожному кроці, дратуючись від кожного її слова, і навіть коли вона, вагітна і негарна, плакала, мені не було її шкода. Я втратив Лару, а разом з нею і Кристину. Я зрадив свою дочку, мало цікавився нею, намагаючись забути про неї, викреслити зі своєї пам'яті. Але весь час я думаю про неї і страждаю від того, що втратив її.
Я зрадив Україну, любити яку вчив мене батько: якщо я знаю трохи історію України — це від батька. Я служив не Україні, а її ворогам, її господарям, і хоч не завжди розумів це, мене це не виправдовує. Бандитські правлячі режими в Україні, хоч би якими гаслами прикривалися, розтлівали і знищували український народ, заганяючи його в злидні і кріпацтво, денаціоналізуючи, криміналізуючи, галушкізуючи та ісламізуючи його, а я заспокоював себе, Ісусе, що служу Україні, вишукуючи нові види зброї, організовуючи обмін технологіями, крадучи все нові і нові таємниці — для кого і чого це робилося? Коли я зрозумів, що перетворююсь на останнього українця на світі — було пізно.
Я винний у смерті Віктора Безпалого, бо знав його честолюбство, його слабкість до жінок і грошей — і не вислав його додому, а навпаки, розповів йому про існування таємних файлів. Так само я завинив перед Ліндою Кенворсі, перед Зауром Хамзиним, перед спецназівцем Льошею, перед іншими загиблими з моєї вини співробітниками ВІРУ. З ризиком для життя свого і своїх підлеглих я збирав файли на зрадників України, на державних злочинців, які становили найбільшу загрозу для національної безпеки, я пишався цим, бо вірив, що це потрібно Україні. Але коли ці файли були оприлюднені напередодні Великого Спалаху, виявилося, що вони нікому не потрібні, хіба що історикам. Бо народ ненавидів і зневажав своїх правителів і без моїх файлів. Знання багатьох таємниць тішило моє самолюбство, плекало гординю, що є великим гріхом.
А професор Вебер? Моя злочинна недбалість — не поміняв маску на іншу — призвела до загибелі Альфреда Ісааковича. Хіба можна таке пробачити?
Я винний перед Боженою, яка зробила мене щасливим тут, у цій квартирі, де залишився її голос і світло її тіла, винний у тому, що не поїхав одразу з нею після тої ночі, коли вона світилася, до Австралії, не кинув цю god damn державну діяльність, цей бал вампірів, які нагороджують самі себе вигаданими орденами, купленими званнями та незаслуженими чинами. Я втратив назавжди, Христе, покалічену і тілом, і душею Божену — можливо, мою останню надію на справжнє кохання, і немає мені за це прощення. Я не знаю, чи Божена залишилася у Вашінгтоні, чи згоріла на орбіті разом з БКС «Роналд Рейган».
Я завинив перед Наталією Гаврилівною Махун, від якої всі відвернулися після вбивства гетьмана. Вона зробила стільки добра мені, а я не віддячив їй; можливо, треба було допомогти їй перебратися до Польщі, до мами — їм було б легше пережити Велику Темряву разом.
Але моя найбільша вина в тому, що я брав безпосередню участь у підготовці до Великого Спалаху. Я не захистив Україну перед агресією Чорної Орди, не підняв повстання проти зрадників, що керували країною, я безсило спостерігав, як Україна перетворюється на Дике поле Європи. Немає мені прощення за всі помилки і злочини, яких накоїв, повернувшись в Україну. Я так і не знайшов Сірого Князя, хоча знав, що він десь поряд. Ось кого треба було знайти і знищити замість того, щоб збирати безглузді файли на слуг Сірого Князя. І тепер, коли почав розповсюджуватися міф про мене як майбутнього лідера України, як про людину честі, на яку може покластися нужденний народ — чи не жахливе блюзнірство це, чи не зрада тих ідеалів, в які ще вірять нещасні люди, які хочуть бачити мене на чолі держави, чи це не злочин, який не підлягає жодній амністії? Моя гординя і самовпевненість, і одночасно слабкість, нерішучість і боязнь своєчасно зробити відчайдушний крок — мій непростимий гріх.
Можливо, тільки ти, Ісусе, зможеш зняти з мене гріхи, але я про це не довідаюсь і не для цього до Тебе звертаюсь.
...Переночувавши востаннє у своїй квартирі на якомусь дранті на підлозі, де ми кохалися з Боженою, вранці я залишив свій дім і, повз порожній, обгорілий будинок Сейму пішов по вулиці Івана Мазепи, тягнучи за собою знайдену на Садовій вулиці сумку на коліщатках, куди поклав, незрозуміло чому, стару кавоварку.