Близько Аскольдової могили зайшов до маленької церкви, що діяла: горіло кілька свічок і жінки хрестилися, слухаючи журливий речитатив священика. Запаливши свічки за упокій душі Аскольда, брата Божени, і за здоров'я мами і всіх близьких мені людей, я пішов униз, до набережної Дніпра і до Столичного шосе, звідки, повернувши праворуч, потрапив на порожнє Окружне шосе.
Я вирішив дізнатися, що сталося з мешканцями села, де жили Аскольд О'Коннел з сім'єю та отець Іван, про мученицьку смерть якого я дізнався вже по дорозі на Вінницю. Дійшовши до з'їзду з шосе, де залишилася ще іржава табличка «Зона Феофанія-Пирогово», я потрапив до входу в ЗЕК-116. Тут не було ніякої охорони, а розписні залізні ворота з півнями і левами були зірвані з петель, наче їх таранили танки. Вийшов на узвишшя, де стояли ми з Невінчаним ще зовсім недавно — у червні. Зовні наче ніщо не змінилося, але зеленкувата напівтемрява і люмінесцентне світіння не давали змоги оцінити картину, що відкрилася переді мною. Я спустився униз і наблизився до церкви: і село, і церква були спалені, але крізь прочинені двері обгорілого храму проглядалося хитке полум'я свічок і золоті відсвіти ікон. Люди — переважно старі бабці й діди — купчилися навколо церкви. Якийсь дід пояснив мені, що сьогодні свято Здвиження, або Чесного Хреста. На свій сором, Ісусе, я не знав, що це означає. Не побачивши біля церкви нікого з О'Коннелів, я, охоплений страшними передчуттями, пішов до їхньої хати. Хата була спалена, але на подвір'ї, біля вцілілої повітки, я помітив якихось людей. Підійшовши ближче, побачив, що за столом сидять Аскольд з немовлям на руках, Ликера, яка наливає з глиняного горщика якусь їжу трирічному Яремі й п'ятилітній Михайлині. Потім вони взялися за руки — молилися.
І тут, Сине Божий, я зрозумів, що це тільки Твоя воля і Твоя милість вберегли родину Аскольда О'Коннела. Я сховався за стовбуром старої груші і дивився на цю благословленну картину: не по-дитячому тихі Ярема й Михайлина, заплакана, але щаслива Ликера, і змарнілий, посивілий Аскольд з блаженним виразом обличчя тримає біля грудей тримісячного хлопчика, який, вигрівши спинку на батькових грудях, дивиться вдалину, і в цьому недитячому погляді світиться задумливий спокій — я не можу знайти іншого слова, хоч ідеться про немовля. Здалося, тихий малюк бачить те, чого не дано уздріти нікому з нас.
Во ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого.
Амінь.
Колишній генерал військової розвідки України, тепер раб Божий Ігор Гайдук
18/07/2010 — 19/02/2011
Щербак Юрій Миколайович
Народився 12 жовтня 1934 року.
Доктор медичних наук, Надзвичайний і Повноважний посол України в США, Канаді, Мексиці, Ізраїлі, перший міністр охорони навколишнього природного середовища України, народний депутат СРСР (1989-1991), член Верховної Ради СРСР. Належав до опозиційної Міжрегіональної групи депутатів, яку очолював академік А. Сахаров.
Радник Президента України (1998-2000) і Голови Верховної Ради України з міжнародних справ (2004-2007). Брав участь у переговорах на вищому рівні у Києві, Вашингтоні, Єрусалимі, Оттаві, Варшаві, Мехіко, Мадриді.
Як професор Києво-Могилянської Академії викладав курс «Геополітика та проблеми глобалізації» (2003-2006).
Український письменник, драматург.
Автор більш як двадцяти книжок прози, публіцистики, драматургії, поезії, серед яких — романи «Бар’єр несумісності», «Причини і наслідки», п’єси «Маленька футбольна команда», «Сподіватись», «Стіна», документальні повісті «Чорнобиль», «Україна: виклик і вибір», «Україна в зоні турбулентності».
Нагороджений орденами і медалями України, інших країн.
Одружений, має двох дітей.