Ступивши на асфальт паркінгу, вони мовчки розійшлися — кожен до своєї черги на маршрутку.
Весняний Київ зустрів сутінками і суцільною стіною снігу, яка насувалася на місто зі сходу, перетворюючи висотні башти на Борщагівці на сірі примари. Праворуч від себе Гайдук побачив характерний силует мормонського храму — церкви Ісуса Христа Святих останніх днів. Над масивною будівлею храму, побудованого за єдиним каноном мормонських споруд у всьому світі, височів гострий шпиль, на якому золотий ангел з сурмою провіщав кінець світу. Дивно — навіть у густих потоках небесного снігу Ангел Апокаліпсису світився, як далекий вогник тривоги. Гайдук подумав, що у раптових снігових сутінках камери спостереження не зможуть розгледіти лице самотнього чоловіка, який стоїть у довгій черзі на стоянці маршрутки, тримаючи польський армійський темно-зелений мішок на плечі. Коли прибула маршрутка, яка через площу Жертв ЧК йшла до Протасового Яру, люди в черзі заметушилися, почалася штовханина, як під час евакуації, але якось усі бажаючі упхалися в середину саморобного автобуса, в якому не було місць для сидіння. Господар маршрутки, переробленої зі старої китайської вантажівки «ШанКсі», збільшив корисне завантаження утричі. Ціна проїзду — 1 глобо. Юані тут не приймали.
«Ось і Київ, — похмуро подумав Гайдук. — Здрастуй, рідне місто. Як тебе не любити... Києве мій».
Маршрутка рушила, на ногу Гайдуку наступила якась огрядна тітка, яка одразу полізла вибачатися і знайомитись.
"Fuck you", — подумав він, не відповідаючи на її залицяння.
27.
Надзвичайний і Повноважний Посол України в Конфедерації Держав Північної Америки Руслан Віталійович Фощенко урочисто сидів у своєму кабінеті на п'ятому поверсі посольського будинку на М-стріт. За спиною посла висів великий портрет Гетьмана України Кузьми-Данила Махуна — усміхнений, що рідко з ним траплялося, в чорному жупані з золотими еполетами, на яких вигаптовано було дві схрещених булави і маршальську зірку. Гетьманські піарщики добряче попрацювали над портретом, прибравши з нього зайві зморшки і додавши трохи прозорості хижо прижмуреним очам. Гетьман був задоволений своїм портретом, в якому вдало поєднувалась державницька велич, незламна сила полководця і доброта батька нації. Портрет, виконаний народним фотографом полковником Павлюком у найновішому об'ємному форматі, був особисто затверджений гетьманом і розісланий по всіх офіційних і закордонних установах УВКФД — Української Військово-Козацької Федеративної Держави— Генеральним писарем Вітольдом Клинкевичем. Циркуляр нагадував про неприпустимість зловмисного псування портрета, особливо в його нижній частині, де перераховувалися основні принципи діяльності гетьмана «три Д»: Держава, Дисципліна, Динаміка. Циркуляр, очевидно, мав на увазі зловорожу кампанію проти гетьмана, коли З «Д» спотворювалися на Держиморда, Дундук, Дебіл.
Ліворуч, на тій самій стіні, де висів портрет гетьмана, можна було побачити ретельно зашторене звуконепроникним матеріалом вікно, яке Фощенко відчиняв час від часу, щоб ковтнути свіжого повітря й помилуватися чудовим видом на Потомак, Кі-брідж і скляні споруди Вірджинії на протилежному березі річки. Особливо любив спостерігати, як о 10 AM над Потомаком сунули чорні «черепахи» — зазвичай їх було три — в одній з яких прямував з Кемп-Девіду до Білого Дому президент Конфедерації Ендрю Ван Лі. Посол Фощенко пишався фотографією, правда, не такою великою, як портрет гетьмана, на якій президентське подружжя, широко усміхнене, приймало українського дипломата і його дружину в Білому Домі. Посольська парочка в однакових синіх костюмах китайського виробництва з літерою «V» на лівій нагрудній кишені була схожа на дует з популярного бродвейського шоу «Пекінське літо у Вашінгтоні».
На відміну від гетьмана, Руслан Фощенко усміхався всюди — на офіційних зустрічах з високопосадовцями Конфедерації, під час поїздок неозорим краєм від Канади до Мексіки, на приватних ланчах з бізнесменами і робочих нарадах зі співробітниками посольства. Ще в школі розвідників ім. Юрія Андропова під Москвою, де його готували до роботи в резидентурі в Пакистані, Фощенко тренувався посміхатися так, щоб на його повнявих щоках з'являлися симпатичні ямочки, як у малих, добре вгодованих хлопчиків. Чиновники з Державного департаменту, з управління «перехідних країн» — України, Казахстану, Палестини і Колумбії — так і називали посла: DIMPLE. Він так звик до своєї маски, що й сидячи в порожньому кабінеті посміхався без причини, хоча тривога стискала його серце, бо знав жорстокий норов гетьмана: посла непокоїла історія з Гайдуком, цим холодно-високомірним негідником, який працював у Конфедерації поза контролем посла Фощенка, а тепер ускочив у якусь халепу. Посол так і не зрозумів, що трапилося з Гайдуком: чи нарешті люди маршала Алекса Джозефа ліквідували цього самовпевненого відморозка, чи, може, йому вдалося уникнути справедливого покарання. Від цього залежало його, Фощенкове, майбутнє. Фощенко, який вважав себе інтелектуально й фахово вищим за Гайдука на кілька порядків (сатанинська погорда і зневага до інших сиділа в душі цього завжди усміхненого посла), не забув особистого приниження, коли під час візиту до Вашінгтона гетьмана, Махун на переговори в Білому домі взяв з собою не Фощенка, а Гайдука: переговори велися в форматі тет-а-тет, з боку Конфедерації брали участь президент Ван Лі та директор Центральної Служби Безпеки адмірал Стенлі Фішер, з українського — Гетьман та Гайдук.