Складаючи опис мерця, Гальперин для себе відзначив, що на лиці незнайомого застигла щаслива усмішка, наче в момент смерті його спостигла якась небачена радість, хоча не виключено, що то мерехтливе світло ліхтаря створювало ілюзію усмішки.
— Ну що, Яшо, будеш різати його, — нетерпляче спитав сотенний, — чи так поховаємо?
— Смороду буде багато, — скривився Святополк. — Спалити його в котельні нах…
Святополк не хотів довбати мерзлу землю на могилу.
— Стули пельку, — визвірився Чміль, — і йди по дрова. Я тут вирішую.
— Спробую реанімувати, — Гальперину хотілось чимось вразити братчиків, щоб знали, з ким мають справу. — Несіть швидше гарячу воду. Краще в ночвах.
— Може, снігом розтерти? — спитав Микита.
— Яким снігом? — скипів Гальперин. — Хочеш сильніше заморозити? Йому тепло потрібне.
— Виконуйте наказ, — кивнув Чміль.
З півгодини порався Гальперин над покійником — обтирав йому ноги ганчіркою, вмоченою в гарячу воду, клав на груди паруючі компреси, робив закритий масаж серця, ледве не зламавши незнайомому ребра. Все марно.
Братчики, зрозумівши, що мертвяка не оживити, поволі розбрелися хто куди, лише сотенний вперто чатував над тілом, наче чекав на якесь диво. Дихання рот у рот також не дало жодних результатів. І тоді Гальперина осінило:
— Два роки тому я прочитав в Інтернеті статтю американських медиків про особливості ведення війни в Арктиці. Вони посилаються на німецький досвід ще з часів Другої війни. Для того, щоб врятувати пілотів, які потрапляли до крижаної води й моментально замерзали, німці винайшли оригінальний спосіб. Американці підтвердили ефективність й тепер широко застосовують.
— Якісь ліки нові? — з надією спитав Чміль.
— Баба потрібна.
— Баба? — не зрозумів Чміль.
— Баба, — підтвердив Гальперин. — Конфедерати навіть ввели у військово-повітряних силах спеціальну посаду — реаніматорів-обігрівачів. Елітний підрозділ повій «Евридика». Коли витягують з води пілота, дівка або навіть дві дівки з «Евридики» заходяться його обігрівати. Ефективність цього методу науково доведена.
— Але в нас баб немає, — почесав неголену щоку Чміль.
— Як немає? А баба Зара?
— Яка ж вона баба? Страшне і старе.
— Може, спробуймо? — наполягав Гальперин, не бажаючи визнати свою поразку.
Баба Зара, єдина жінка в братстві, працювала на кухні підсобницею — чистила картоплю й буряк, переносила продукти з комори до харчоблоку. Була така стара, товста і занедбана, що найхтивіші жеребці-братчики гребували нею: ніяких романтичних історій за нею не водилося. Ще й казали про неї, що вона несповна розуму, пережила якесь лихо, після чого дах у неї поїхав.
Чміль махнув рукою й погодився — наказав привести Зару до мед-частини.
Від Зари тхнуло картопляним лушпинням й кислою капустою. Вдягнена в засмальцьовану камуфляжну куртку й довгу сукню, зшиту з солдатської ковдри, у валянках-бурках, узутих в гумові чуні. На голові — грибоподібна двоповерхова афганська панама, залишена кимось з вояків Чорної Орди. На набряклому від самогону обличчі не було ні брів, ні він — руде старече ластовиння. Зубів теж майже не лишилося. В руках тримала великий кухонний ніж.
«З цього роя не буде ні х..», — гидливо скривився Чміль, побачивши цю потвору.
— Ти сам, Яшо, займайся цим, я пішов, — сказав, відчуваючи, як блювотний спазм почав ворушитися десь зсередини, нагадавши про необхідність закінчення посту. Хоч би швидше святвечір. Чміль зачинив за собою двері медпункту й наказав тим роззявам, що стояли у чекальні, йти геть. Кіна не буде.
— Заро, — м'яко спитав харчоблочну бабу Гальперин, забираючи ніж. — Ти хочеш врятувати людину?
— Роботи багато, завтра святвечір, а риба ще не почищена, — Зара подивилась на свої зчорнілі, порепані руки.
— Робота почекає. Скидай одяг, — наказав Гальперин.