ЦКР працювала нерегулярно, бо під час пандемії Чорного Мору зібрання було проводити небезпечно. Напередодні нового, 2079 року поновилися засідання ради, яка стала єдиним органом влади в напівмертвому місті. Звичайно, до ЦКР прилипли й ті, хто шукали тут для себе матеріальну вигоду (їдальня та лазня з гарячою водою приваблювали багатьох) або мали політичні амбіції на майбутнє, відчуваючи, що рано чи пізно в місті (а згодом і в країні) буде подоланий вакуум влади і виникне нова, тверда система управління. Але переважно йшли працювати (тобто мати справу з трупами, хворими, немічними людьми, з нестачею води і продуктів харчування, з дітьми–сиротами й невідкладними комунальними проблемами) справжні ідеалісти, чисті, добрі молоді люди, місце яким — на сторінках історії. Але такі люди переважно не потрапляють на сторінки історії, бо їх випереджають спритні прилипали, параноїдальні его–центрики, популісти й честолюбці — всі ті, кого нестримно вабить до себе влада, яку вони розуміють як право коїти будь–які дурниці без жодного відчуття відповідальності за свої дії.
Гайдук почав роботу в новоствореному Бюро з безпекових та міжнародних питань (яке розмістилося на другому поверсі в п'яти кімнатах старовинного будинку Контрактів навпроти Києво–Могилянської академії) з вивчення складу та структури ЦКР. Члени ЦКР, переважна більшість яких була не знайома Гайдукові, були закріплені за десятьма бюро:
— організаційним;
— відбудови Києва;
— з питань будівництва держави і релігійного розвитку;
— з питань символіки, пам'ятників та перейменування старих назв;
— торгівлі;
— оборони (Центральний штаб Києво–Могилянського козацького братства);
— з безпекових та міжнародних питань;
— національної освіти та охорони здоров'я;
— міжнаціональних відносин;
— фінансово–господарським.
З цього списку неважко було зрозуміти, що головне навантаження падало на Київське бюро, яке мусило вирішувати безліч складних проблем, не маючи ні достатньої кількості людей, ні необхідних матеріальних засобів. Оля виявилася безцінним помічником і порадником, знайомлячи Гайдука зі станом справ, даючи влучні характеристики членів ЦКР. Першим, кого запросив до себе Гайдук, був тимчасово виконуючий обов'язки начальника Бюро з питань оборони, начальник штабу КМБ майор Ігор Палій — син полковника Палія, начальника Оперативно–розшукового управління військової контррозвідки ДерВару, давнього Гайдукового друга.
Широкоплечий, схудлий, від чого виглядав молодшим, ніж два роки тому, Ігор Палій радісно кинувся в обійми Гайдука.
— Що з батьком? — було перше питання Гайдука.
Востаннє він бачив Палія–батька 15 серпня 2077 року, коли стався Великий Вибух. Гайдук вирішив повернутися до Києва, а Палій і Невінчаний пішли до Вінниці.
— Помер. Точніше, загинув за нез'ясованих обставин. Підозрюю, що це справа рук Мережка.
— Вічна йому пам'ять, — перехрестився Гайдук.
Упродовж двох годин Ігор Палій, який приніс з собою кілька військових карт, пояснював оперативну обстановку, що склалася в районах відповідальності братств, які виникли на Право- та Лівобережній Україні. Зв'язок з братствами був ненадійний, органи військової розвідки і контррозвідки не були сформовані. Братства скоріше нагадували партизанські загони, ніж регулярну армію, спостерігалися випадки насильства і грабунку мирних жителів. Політична ситуація в ДУР (Донецько–українській республіці) була незрозуміла, щоправда, звідти Київ отримав перші сигнали — пропозицію почати обмін продуктів харчування з Центральної України взамін на донбасівське вугілля. Як вдалося встановити, хоча дані партизанської розвідки були дуже неточні, операція «Вовки Півночі» проходила досить успішно: проникнення добре озброєних бойових груп було зафіксовано в районах Ніжина, Кролевця, Конотопа, Бахмача, Ромен, Лохвиці і загрожувало Миргороду. Полонені в один голос твердили, що метою першої фази окупації є відрізати Київ від Харкова і Донецька, заглибитись у зону українських чорноземів. Повномасштабну операцію нібито мали розпочати після зникнення Темряви.
На запитання Гайдука, де розташовані центри управління операцією «Вовки Півночі», хто персонально її очолює, звідки, якими шляхами йде постачання зброї та амуніції. Палій тільки знизав плечима.