Він почув чиюсь ходу і здогадався, що то до нього піднімається Зауер.
— Щось сталося? — запитав Гребер.
— Та ні. Мені на мить здалося, ніби я щось почув. Але то виявилися пацюки в сараї, де лежать росіяни.
Зауер подивився на пагорб, иа схилі якого було закопано партизанів.
— Цим хоч яка-небудь яма дісталася.
— Так. Вони її самі собі викопали.
Зауер сплюнув.
— Зрештою, цих бідолах можна зрозуміти. Адже ми руйнуємо їхню країну.
Гребер звів очі на товариша. Вночі міркується інакше, ніж удень, але ж Зауер старий вояка і не дуже сентиментальний. 1
—- Як це ти до такого додумався? — запитав Гребер.— Тому, що відступаємо?
— Звичайно. А ти собі уяви, що колись вони так само вчинять з нами.
Гребер хвилю помовчав. «Я не ліпший від нього,— міркував він.— Я теж усе зволікав і зволікав скільки міг».
— Дивно, що інших починаєш розуміти лише тоді, коли самому припече в одне місце,— сказав у відповідь—А поки все добре, ні про що не думаєш, чи не так?
— Звичайно. Це кожному відомо.
— Атож. Але гордитися тут нічим.
— Гордитися? Які там гордощі, коли йдеться про власну шкуру?—Зауер дивився на Гребера здивовано і водночас сердито.— Ваш брат з вищою освітою завще щось намудрує! Не ми з тобою затіяли цю війну і не ми за неї відповідаємо. Ми тільки виконуємо свій обов’язок. А наказ є наказ. Чи, може, ні?
— Авжеж,— стомлено підтвердив Гребер.
Залп одразу захлинувся в сірій ваті безкрайого неба. Навіть ворони, що сиділи на мурах, не встигли злетіти. Вони лише відгукнулися кількома криками, які пролунали голосніше, ніж постріли. Птахи не звикли до такого шуму.
Три плащ-намети були наполовину залиті талою водою. Той, що належав людині без обличчя, був зав’язаний. Райке лежав посередині. Розмоклий чобіт із рештками ноги поклали на місце, але дорогою від церкви він зсунувся і тепер звисав. Ніхто більше не мав бажання його поправляти. Всім раптом здалося, ніби Райке хоче якомога глибше заритися в землю.
Вони закидали тіла мокрими грудками. Яму вже загорнули, але поруч ще залишилася купа землі. Мюкке поглянув на Мюллера:
— Може, втоптати?
— Що?
— Втоптати, пане лейтенант. Могилу. Тоді можна буде згорнути туди решту землі й покласти зверху кілька каменів. Від вовків та лисиць.
— Вони не дістануться. Яма достатньо глибока. Та й крім того...
Мюллер подумав, що вовкам та лисицям і так вдосталь поживи, навіщо Ж їм розривати могили.
■— Дурниці,— мовив він.— Звідки ви це взяли?
— Траплялося.
Мюкке байдуже дивився на Мюллера. «І в цього немає клепки,— промайнуло в нього.— Чомусь нікчеми завжди стають офіцерами. А справжні люди гинуть. Як от Райке».
Мюллер похитав головою.
— З решти землі нагорніть могилку,— звелів він.—* Так буде ліпше. І поставте в головах хрест,
— Слухаюсь, пане лейтенант!
Мюллер наказав роті шикуватись і рушати. Він командував голосніше, ніж потрібно було. Йому завжди здавалося, що літні люди не сприймають його серйозно. Власне, так воно й було.
Зауер, Іммерман і Гребер позгрібали лопатами рештки землі докупи.
— Хрест тут довго не встоїть,— сказав Зауер.— Зем« ля надто м’яка.
— Звичайно, ні.
— І трьох днів не втримається.
— Тобі Райке що, рідня? — поглузував Іммерман.
— Стули писок! Він був чудовий хлопець! Що ти в
цьому тямиш? .
— То будемо ставити хреста? — спитав Гребер,
Іммерман обернувся:
— А, наш відпускник. Поспішає!
—• А ти б не поспішав, га? — втрутився Зауер.
— Мені відпустки не дадуть, і тобі це добре відомо, гнойовий ти жук!
— Звичайно. Бо назад ти не повернешся.
— А може, й повернуся?
Зауер сплюнув. Іммерман зневажливо засміявся:
— Можливо, я повернуся навіть добровільно.
— Авжеж, можливо. Тебе ніхто не розбере. Ти можеш наплести всякої всячини. А хто знає, що там у тебе на умі?
Зауер підняв хреста. Внизу він був загострений. Поставивши його, Зауер ударив кілька разів лопатою зверху. Хрест глибоко вгруз у землю.
— От бачиш,— звернувся він до Гребера.— Не простоїть і трьох днів.
— Трьох днів цілком достатньо,—відгукнувся Іммерман.— Хочу дати тобі одну пораду, Зауере. Через три дні сніг на кладовищі так осяде, що можна буде туди дістатися*. Візьмеш там кам’яного хреста ! поставиш отут. Тоді твоя вірнопіддана душа матиме спокій.
— Російського хреста?
—- А чом би й ні? Бог — явище інтернаціональне. Чи, може, вже ні?