— Чому вам можна додому, а мені ні? Після- всього,
що я пережив. Що трапилося? Що з моєю дружиною й дітьми? Старшого звати Георгом. йому одинадцять років. Га? ,
— Слухай-но,—- обізвався бас.—Ти нічого не вдієш. Пошли дружині телеграму. Хай приїде до Ротенбурга. А то ти її взагалі не побачиш!
— А дорога? Хто їй оплатить дорогу? І де вона житиме?
— Коли тобі не можна в Кельн, то й дружину не випустять з Кельна,— сказав чоловік-миша.— Це точно. Такий порядок.
Слюсар роззявив рота, але нічого не сказав. Лише по хвилі запитав:
— Чому не випустять?
— А ти сам поміркуй.
Слюсар озирнувся довкола. ,Він переводив погляд з обличчя на обличчя.
— Невже всьому кінець? Це ж неможливо!
— Ти ще радій, що тебе одразу ж не відіслали назад, на фронт,— сказав бас.— Могло й таке статися.
Гребер слухав мовчки. Він відчував, як його трясе лихоманка, але не від морозу, а від холоду всередині. Щось примарне, невловиме поставало перед ним, воно давно вже блукало навколо, не давалось у руки, зникало і з’являлося знов, зазирало в очі, мало сотні невиразних облич і було водночас безлике. Він поглянув на рейки. Вони вели на батьківщину, там була надія, тепло, мати, мир — все, що в нього залишилося. І ось оте невловиме, здавалось, прокралося слідом за ним, зловісно дихало поряд, і його не можна було позбутися.
— Відпустка,— гірко мовив солдат з Кельна.— Оце така в мене відпустка? Що ж тепер?
Всі дивилися на нього й нічого більше не відповідали. Так наче раптом помітили, що в чоловіка якась інфекційна хвороба. Він ні в чому не був винен, але якесь невидиме тавро лягло на нього й відштовхнуло вчорашніх його супутників. Вони були раді, що це трапилося не з ними, але, самі ще так само невпевнені, відвернулися від нього. Нещастя — хвороба заразна.
Поїзд повільно вкотився під критий вокзал. Шибки були закіптюжені і поглинали рештки світла.
Вранці ландшафт змінився. Він чітко виступав у м’якій ранковій імлі. Гребер сидів тепер біля вікна, припавши чолом до шибки. Він дивився на поля, місцями ще вкриті снігом. Але де-не-де на них уже вид-нілися рівні чорні борозни й ніжнозелені молоді сходи. Жодної воронки. Жодної руїни. Пласка, гладенька рівнина. Ніяких окопів. Ніяких бункерів. Земля!
Потім з’явилося перше село. Церква з блискучим хрестом. Школа, над якою повільно повертався флюгер.
Пивниця, перед якою стояли люди. Відчинені двері в хатах, прибиральниці з мітлами, підвода, перший промінь сонця на невибитих вікнах. Дахи на цілих будинках, дерева в рясному гіллі, вулиці, які були схожі на справжні вулиці і якими до школи йшли діти. Дітей Гребер не бачив уже давно. Він глибоко зітхнув. Це було саме те, чого він так довго ждав. Це було те! Саме те!
— Тут усе виглядає інакше, чи не так? — запитав якийсь унтер-офіцер, що сидів біля сусіднього вікна.
— Зовсім інакше!
Імла піднімалася все вище й вище. На видноколі засиніли ліси. Погляд уже сягав аж до них. Телеграфні дроти бігли за поїздом. Вони то опускалися, то піднімалися, немов ноти якоїсь безкінечної, нечутної мелодії. Птахи злітали з них, неначе пісні. Кругом панувала, тиша. Фронтовий гуркіт розчинився в ній. Ніяких літаків. Греберу здавалося, ніби він уже тижнями в дорозі. Навіть спогади про товаришів раптом стали невиразними.
— Який воно сьогодні день? — запитав він.
— Четвер.
— Так, четвер.
— Звичайно, вчора ж була середа.
— Ти як гадаєш, удасться нам де-небудь роздобути кави?
— А певно. Тут усе лишилося так, як колись.
Дехто з відпускників подіставав із ранців хліб і почав жувати. Гребер вирішив почекати; йому хотілося з’їсти свій хліб із кавою. Пригадався сніданок удома, ще до війни. Мати стелила біло-голубу квітчасту скатертину й подавала до кави мед, булочки та гаряче молоко. Співала канарка, і літнє сонце осявало герань на вікні. Він, бувало, часто зривав її темно-зелені листки, розминав між пальцями і, вдихаючи незвичайний, міцний аромат, думав про далекі, чужі країни. Чужих країн тепер він надивився вдосталь; але не так, як тоді мріяв.
Гребер знову подивився у вікно. Раптом у нього з’явилася впевненість. Біля залізниці стояли сільськогосподарські робітники й дивились на поїзд. Серед них були й жінки в хустинках. Унтер-офіцер, відчинив вікно
і помахав привітливо рукою. Ніхто йому не відповів.
— Не хочете, не треба, гнойовики,— буркнув унтер-офіцер розчаровано.
Кількома хвилинами пізніше показалося інше поле і люди на ньому, й він знову помахав рукою. Але цього разу далеко висунувся з вікна. І зараз йому ніхто не відповів, хоча всі попідводилися із землі й дивилися на поїзд.