Він почув вигуки, скрегіт лопат, потім побачив людей на руїнах, що дотлівали. На вулиці з пошкодженого водогону лилася вода. Вона тьмяно блищала при світлі затінених лампочок.
Він зіткнувся з якимось чоловіком, що віддавав накази.
— Це вісімнадцятий помер?
Що? Ану, забирайтеся геть! Що вам тут потрібно?
— Я шукаю своїх батьків. У вісімнадцятому. Де вони?
— Чоловіче, звідки мені знати? Я що, бог?
— їх урятували?
— Запитайте в іншому місці. Це не наше діло. Ми лише відкопуємо.
— А тут є завалені?
— Звичайно. Гадаєте, ми копаємо для розваги? — Чоловік повернувся до колони.— Припинити роботу! Тихо! Вільмане, постукайте!
Робітники порозтинали спини. Це були люди в светрах, у білих сорочках з брудними комірцями, в старих комбінезонах, люди в солдатських штанях і цивільних піджаках. Всі в грязюці, обличчя мокрі від поту. Один з них став серед руїн навколішки і почав щось вистукувати молотком по трубі, що стирчала з землі.
— Тихо! — гукнув старший групи.
Запанувала тиша. Робітник з молотком припав вухом до труби. Чути було, як дихають люди і обсипається штукатурка. Здалеку долинало гудіння санітарних та пожежних машин. Чоловік знову постукав. Потім підвівся.
— Вони ще відповідають. Стукають частіше. Мабуть, їм уже бракує повітря.
Він швидко постукав кілька разів у відповідь.
— Швидше,— гукнув старший,— Далі! Тут, праворуч! Треба спробувати вставити трубу, щоб дати їм повітря.
Гребер усе ще стояв біля нього.
— Це бомбосховище?
— Звичайно. Що ж іще? Хто б там, по-вашому, стукав, якби не було бомбосховища?
Гребер проковтнув клубок у горлі.
— Там люди з цього будинку? Черговий протиповітряної оборони сказав мені, що тут уже ніхто не жив.
— Той ваш черговий просто йолоп. Там під землею люди, вони стукають* і для нас цього досить.
Гребер зняв свій ранець.
— У мене вистачить сили. Я допоможу розкопувати.— Він поглянув на чоловіка.— Я повинен. Можливо, тут мої батьки...
— Будь ласка! Вільмане, тут'підійшло підкріплення! У вас знайдеться Зайва сокира?
Спочатку з’явилися розтрощені ноги. Балка тріснула і придушила їх. Але чоловік був ще живий. Навіть не втратив свідомості. Гребер пильно вдивлявся в його обличчя. Він його не знав. Вони перепиляли балку й підсунули ноші. Чоловік не кричав. Він лише закотив очі, які раптом побіліли.
Розкопали вхід і знайшли ще двох мертвих. Обоє були просто розчавлені. Обличчя сплющилися й нічого більше не виражали. Носів не було, зуби перетворилися на два ряди плескатих зерен, рідких і кривих, немов мигдалини, запечені в булці. Гребер схилився над ними. Побачив темне волосся. Його батьки були біляві. Мертвих витягли нагору. Вони лежали на вулиці, розплескані і незвичайні.
Зійшов міЬяць. Посвітлішало. Небо стало блідо-синім, майже безбарвним, і якимсь холодним.
— Коли був наліт? — запитав Гребер після того, як його підмінили.
— Вчора вночі.
Гребер глянув на свої руки. У цьому примарному світлі вони здавалися чорними. Кров, що скапувала з них, була теж чорна. Він не знав, чия вона. Навіть не пам’ятав, як розгрібав голими руками сміття, бите скло. Робота тривала. Очі сльозились від ядучих випарів, що піднімалися з воронок. Усі раз у раз витирали рукавами сльози, але вони виступали знову.
— Гей, солдате,— гукнув хтось за спиною.
Гребер обернувся.
— Це ваш ранець? — запитав чоловік, постать якого ледь проступала крізь пелену, що застилала Греберові очі.
— Де?
—■ Та он. Хтось його схопив.
Гребер байдуже відвернувся.
— Він його поцупив,— гукнув той, що стояв позаду, й показав рукою,— Ви ще можете наздогнати! Мерщій! Я попрацюю замість вас.
Гребер уже не здатний був думати. Він просто підкорився голосові й простягненій руці. Він кинувся вулицею і помітив, як хтось перелазить через руїни. Схопив його. Це був дідок, що силкувався вирвати ранець назад. Гребер наступив на лямки. Тоді старий випустив-ранець, обернувся й, скинувши руки догори, заверещав пронизливо і тонко. У місячному світлі його рот здавався величезним і чорним, а очі блищали.
З’явився патруль. Два есесівці.
•— Що тут сталося?
— Нічого,—відповів Гребер, одягаючи ранець,
Старий перестав верещати. Він дихав поривчасто і
важко.
— Що ви тут робите? — запитав один з есесівців. Це був уже літній обершарфюрер,— Документи!
— Я допомагав розкопувати. Он там. Тут жили мої батьки. Мені треба...
— -Солдатську книжку! — звелів обершарфюрер суворіше..
Гребер розгублено дивився на патрулів. Не було рації сперечатися з приводу того, чи мають право есесівці перевіряти документи в солдатів. їх було двоє, і обоє озброєні. Він поліз у кишеню, шукаючи відпускну. Старший дістав кишеньковий ліхтарик і почав читати. Якусь хвилю аркуш паперу був так яскраво освітлений, що