—• Треба негайно доповісти,— сказав Мюкке.— Залишайтеся тут! Я одразу ж повернусь!
Він подався до хати, де жив командир роти. Це була єдина більш-менш придатна для житла будівля. До революції вона, очевидно, належала попові. Рає сидів у світлиці. Мюкке з ненавистю подивився на широку російську піч, у якій палахкотів вогонь. На припічку спала лейтенантова вівчарка. Мюкке доповів, і Рає вийшов з ним на вулицю.
Зупинившись біля мертвого тіла, Рає хвилину мовчки дивився на нього.
— Закрийте йому очі,— мовив нарешті.
— Неможливо, пане лейтенант,— відповів Гребер.— Повіки надто розм’якли, можуть одірватися.
Рає перевів погляд на розбиту церкву.
— Перенесіть його поки що туди. Домовина знайдеться?
— Домовини довелося покинути,— доповів Мюкке.— У нас було кілька про всякий випадок. Тепер вони дісталися росіянам. Гадаю, вони їм знадобляться.
ПІтайнбреннер зареготав. Рає не сміявся.
— А можна зробити домовину?
— Швидко її не зробиш, пане лейтенант,— відповів Гребер.— А тіло вже зовсім розклалося. Та й навряд щоб у селі знайшовся підходящий матеріал.
Рає кивнув.
— Загорніть його в плащ-намет. Отак у ньому й поховаємо. Викопайте могилу і збийте хреста.
Гребер, Зауер, Іммерман і Бернінг понесли мішкувате тіло до церкви. Гіршман, обережно ступаючи позаду, ніс чобіт, з якого виглядали рештки ноги.
— Фельдфебель Мюкке! — гукнув Рає.
— Я, пане лейтенант!
— Сьогодні сюди пришлють чотирьох російських партизанів. Завтра на світанку їх треба розстріляти. Доручено нашій роті. Підберіть добровольців у своєму взводі. Інакше людей визначать у ротній канцелярії.
— Слухаюсь, пане лейтенант!
— Одному господу відомо, чому робити це мусимо саме ми! Але в цьому шарварку...
— Я йду добровільно,— вихопився Штайнбреннер.
— Гаразд.
Обличчя Рає залишилося непорушним. Немов на ходулях, він подибав прочищеною стежкою до хати.
«Пішов до своєї печі,— подумав Мюкке.— Ганчірка! Що ж тут такого — розстріляти кількох партизанів! Наче вони не розстрілюють наших товаришів сотнями!»
— Якщо росіян приведуть вчасно, хай вони заразом викопають могилу і для Райке,— сказав Штайнбреннер.— Нам не доведеться місити грязюку. Ви як гадаєте, пане фельдфебель?
— Про мене!
На душі в Мюкке було гидко. «Теж мені вчитель знайшовся,— думав він.— Худющий, довготелесий, просто жердина в рогових окулярах. Ще з минулої війни лейтенант! Жодного просування по службі. Хоробрий? Гаразд! А хто не був хоробрим? Немає в нього фюрерсько-го гарту!»
— Якої ви думки про Рає? — запитав він Штайнбрен-нера.
Той здивовано поглянув на нього:
— Адже він наш ротний командир, чи не так?
— Звичайно. А взагалі?
— Взагалі? Що — взагалі? *
— Нічого,—■ невдоволено буркнув Мюкке,
— Глибше не треба? — запитав найстаріший з росіян. Було йому років сімдесят, він мав брудну білу бороду, сині-сині очі, розмовляв ламаною німецькою мовою.
— Заткни пельку і чекай, доки тебе спитають,— гримнув Штайнбреннер. Він помітно повеселішав. Його очі стежили за жінкою, що була серед партизанів. Вона була молода й здорова,
— Треба глибше,— сказав Гребер. Разом із Штайн-бреннером та Зауером він наглядав за полоненими.
— Для нас? — поцікавився росіянин. 4 *
Штайнбреннер спритно підскочив до нього й навідліг
сильно вдарив по обличчю.
— Я ж тобі, діду, вже казав, щоб ти заткав пельку. По-твоєму, тут що, базар? — І всміхнувся. Його обличчя не виражало гніву; на ньому проступало скоріше задоволення, з яким хлопчик відриває мухам лапи.
— Ні, це могила не для вас,—промовив Гребер.
Росіянин не поворухнувся. Він стояв і дивився на
Штайнбреннера.' Той уп’явся поглядом у нього. Раптом Штайнбреннер перемінився на обличчі. Він увесь внутрішньо напружився, мабуть, гадаючи, що росіянин неодмінно кинеться на нього, і чекав лише першого поруху. Що ж, він пристрелить його відразу. Не велика біда! Старого все одно чекає смерть; і ніхто не доскіпуватиметься, чи він убив його захищаючись, а чи просто знічев’я. Проте для самого Штайнбреннера це було не однаково. Гребер не міг збагнути, чи Штайнбреннер навмисне дратує росіянина лише заради спортивного інтересу, аби той на мить утратив самоконтроль, чи в нього ще залишився той своєрідний педантизм, з яким людина, навіть убиваючи іншу, людину, намагається виправдати себе у власних очах. Трапляється і те, й друге. А інколи те й друге одночасно. Гребер спостерігав це не раз.