— Помажте йодом,— порадив Мюллер.— Де фельдшер?
■— В третій хаті праворуч, пане лейтенант!
—• Негайно йдіть туди! '
Мюкке пішов. Мюллер подивився на розстріляних. Жінка лежала, розпластавшись, на мокрій землі.
— Покладіть її в яму й закопайте,— звелів солдатам. Він раптом розлютився, сам не знаючи чого.
@1
Вночі гуркіт за горизонтом подужчав. Небо почервоніло, а спалахи гарматних пострілів стали чіткішими. Десять днів тому полк відвели з фронту на відпочинок. Але росіяни наближались. Фронт пересувався щодня. Він уже не мав якоїсь певної лінії. Росіяни атакували. Вони наступали вже кілька місяців. А полк кілька місяців відходив.
Гребер прокинувся. Прислухавсь до гуркоту і спробував знову заснути. Але це йому не вдалося. Трохи згодом він узув чоботи й вийшов надвір. Стояла ясна, тепла ніч. Праворуч, за лісом, вибухали снаряди. Освітлювальні ракети висіли в повітрі, немов прозорі медузи, розливаючи холодне сяйво. Десь за лінією фронту прожектори обмацували небо, шукаючи літаків.
Гребер зупинився і глянув угору. Місяць ще не зійшов, але небо було всипане зорями. Він їх не бачив, він бачив лише те, що ця ніч на руку льотчикам.
— Гарна погода для відпускників,— промовив хтось поруч. Це був Іммерман. Він саме заступив у караул. Хоча полк стояв на відпочинку, партизани могли з’явитися будь-де, і вночі все охоронялося.
— Чого так рано підхопився? — запитав Іммерман.— До зміни ще півгодини. Іди краще спати. Я тебе розбуджу. Коли ж тоді спати, як не в твої роки. Тобі скільки? Двадцять три?
— Так.
— Ну от.
— Я виспався.
— Мабуть, кортить скоріше у відпустку, еге ж? — Іммерман пильно подивився на Гребера.— Хіба не свинство? Відпустка!
— Я її ще не одержав. В останню мить можуть відмінити. Мені так бувало вже тричі.
— Все може статися. З якого числа тобі належить?
— Це тягнеться вже півроку, і завжди щось ставало на перешкоді. Останнього разу — легке поранення, але його виявилось недостатньо для відправки на батьківщину.
— Так, не везе, але тобі хоч належить відпустка. А мені ось — ні. Я ж колишній соціал-демократ. Політично неблагонадійний. Маю шанси загинути героєм, тільки й того. Гарматне м’ясо і гній для тисячолітнього рейху.
Гребер озирнувся довкола.
Іммерман розсміявся:
— Типовий погляд німця! Не бійся! Всі хропуть. Штайнбреннер також.
—: А я про нього й не думав,— сердито заперечив Гребер. Але думав він саме про нього.
— Тим гірше! — Іммерман знову засміявся.— Виходить, це так глибоко в нас укоренилося, що ми вже й не помічаємо. Кумедно, що в наш героїчний час розвелося так багато донощиків, як грибів після дощу. Є над чим задуматись, правда ж?
Гребер якуЬь мить помовчав.
— Коли ти так добре у всьому розбираєшся, то тим більше повинен остерігатися Штайнбреннера,— промовив він нарешті.
—* Чхати мені на того Штайнбреннера. Мені він не стільки може нашкодити, як вам. Саме тому, що я необережний. Для таких, як я, це найкраща рекомендація. Надмірне виляння хвостом насторожило б наших бонз. Це старе правило колишніх членів СДПН, щоб відвернути від себе підозру. Згоден?
Гребер похукав на руки.
— Холодно,— сказав по тому. Він не хотів устрявати в політичні дискусії. Краще залишатися осторонь. Він прагнув одного — одержати відпустку й намагався не нашкодити справі. Іммерман має рацію: в третьому рейху люди не довіряють одне одному. Майже ні з ким не можна почувати себе в безпеці. А коли не почуваєш себе в безпеці, то краще тримати язика за зубами.
— Коли ти востаннє був дома? — спитав Іммерман.
— Десь років два тому.
— Давненько, чорт забирай! Ох і надивуєшся ж ти!
Гребер не відповів.
— А таки надивуєшся,— повторив Іммерман.— Як там усе змінилося!
— А що там, власне, могло змінитися?
— Геть усе. Сам побачиш.
На якусь мить Гребер відчув острах, гострий, немов колька в животі. Це почуття було йому відоме, воно'' з’являлося час од часу, раптово і без будь-якої особливої причини. У світі, який вже давно втратив гарантію безпеки, це було не дивно.
— Звідки ти знаєш? — спитав він,— Ти ж не був у відпустці.
— Не був, але знаю.
Гребер підвівся. І навіщо тільки він вийшов надвір? Йому не хотілося розмовляти. Кортіло побути наодинці. От якби поїхати зараз! Це стало в нього ідеєю фікс. Він прагнув самоти, самоти на кілька тижнів, щоб обдумати все самому, більш нічого. Було багато чого такого, над чим варто задуматись. Не тут — там, на батьківщині, сам на сам, по той бік війни.