— Вони ще не на кордоні. Ти ж позавчора слухав лекцію, на яку нас усіх зганяли. Виявляється, ми тільки скорочуємо свою лінію, щоб створити сприятливі умови для застосування нової таємної зброї.
— Все то вигадки! Хто тепер, цікаво, в це вірить? Тоді навіщо ж було забиратися так далеко вперед? Ось що я тобі скажу: коли ми дійдемо до своїх кордонів, треба буде укласти мир. Нічого іншого нам не лишається.
— Чому?
— Чоловіче, ти ще питаєш? Щоб вони не зробили з нами того, що ми з ними. Добрав нарешті?
— Так. А що, коли вони не захочуть укладати миру?
— Хто?
— Росіяни.
Зауер здивовано поглянув на Гребера.
— Цього не може бути. Ми їм запропонуємо мир, і вони муситимуть його прийняти. Мир — це мир! Війна одразу закінчиться — і ми врятовані.
— Вони погодяться лише з умовою цілковитої капітуляції. Тоді вони окупують всю Німеччину, і ти знову залишишся без своєї садиби. Таке тобі спадало на думку чи ні?
Зауер на мить розгубився.
— Звичайно, спадало,— нарешті відповів він,— Але ж це не те саме. Після укладення миру вони не матимуть права руйнувати.— Він примружив очі і раптом став схожим на хитрого селянина.— У нас усе залишиться ціле. Тільки в інших буде знищене. А колись їм усе-таки доведеться забратися геть.
Гребер не відповів нічого. «Навіщо я знову завів розмову?— думав він.—І не хотів же. Розмовами справі не зарадиш. Скільки за ці роки балакалося-перебала-калося. Кожен товк своє. Розмови стали непотрібні й небезпечні. А оте величезне, грізне й непевне тим .часом
наближалося — повільно і непомітно. Розмовлялося про службу, харчі, холоднечу. І ніхто не згадував про оте страшне. Ні про нього, ні про мертвих».
Назад він пішов через село. Там, де сніг порозтавав, лежали кладки. Дошки прогиналися, мало не провалю-ючись у баговиння.
Він поминув церкву. Вона була маленька, зруйнована, і в ній лежав лейтенант Райке. Двері стояли навстіж. Увечері знайшли ще двох мертвих солдатів, і Рає розпорядився поховати всіх трьох наступного ранку з . військовими почестями. Особу одного із солдатів, еф-рейтора,.так і не вдалося встановити. Його обличчя було спотворене, розпізнавального знака при ньому не виявилось.
Гребер зайшов у церкву. Пахло селітрою, гнилизною і трупами. Він освітив кишеньковим ліхтариком кутки.
В одному стояли дві розбиті статуї святих, а поряд валялося кілька розірваних лантухів з-під зерна; при більшовиках це приміщення служило, видно, зерносховищем, Біля входу стояв заметений снігом іржавий велосипед без ланцюга і шин. Посеред церкви лежали на своїх плащ-наметах мертві. Вони лежали байдуже, в суворій самотині, і ніщо в світі їх уже не обходило.
Гребер зачинив двері й рушив через село далі; ■ серед руїн хиталися тіні, і навіть слабке світло видавалося зрадливим. Він піднявся на пагорб, де були викопані могили. Та, яку готували для Райке, тепер була розширена — солдатів вирішили ховати разом з ним.
Він прислухався до тихого дзюрчання води, що стікала в яму. Викопана земля тьмяно відсвічувала. Зверху лежав хрест з іменами. Коли кому-небудь забагнеться прочитати цей напис через кілька днів, він ще довідається, хто тут похований. Пізніше — ні. Незабаром село знову стане полем бою.
Гребер оглянув місцевість з пагорба. Вона була гола, похмура, зрадлива; місячне світло все спотворювало й робило невпізнанним. Кругом чужа, холодна, невідома пустка. Ніщо не викликало довіри, ніщо не зігрівало душу. Все безмежне, як сама країна. Безмежне й чуже. Чуже ззовні і всередині. Греберу стало холодно. Ось воно. Так склалося його життя.
З купи виконаної землі скотилась грудка, і він почув, як вона глухо гупнула об дно ями. Чи вижили черв’яки у дій перемерзлій землі? Можливо, якщо зарилися достатньо глибоко. Але чи виживуть вони на метровій глибині? І що вони там знаходять для життя? Після завтрашнього дня, якщо вони ще не подохли, у них вистачить харчу надовго.
«В останні роки черв’яки мали що їсти,— думав він.— Скрізь, де ми побували, вони розкошували. Черв’якам Європи, Азії, Африки ми принесли золотий вік. Ми залишили для них цілі армії мертвих. В перекази черв’яків ми на багато поколінь увійдемо добрими богами достатку».
Він одвернувся. Мертві... їх було так багато, мертвих. Спершу чужих, переважно чужих. Але потім смерть усе невблаганніше почала винищувати і їхні власні ряди. Полки доводилося весь час поповнювати; дедалі більше гинуло товаришів, з якими він воював з початку війни, і тепер їх невеличка жменька. З колишніх його друзів тут лишився один — Фрезенбург, командир четвертої роти. Інші — хто загинув або потрапив у госпіталь, кого перевели в інше місце або відправили інвалідом — це кому пощастило — до Німеччини. Все це колись мало інший вигляд і називалось інакше.