Іммерман усміхнувся:
— Тепер уже й есесівці не беруть міст. Тепер і вони дають драла. Точнісінько, як ми.
— Е ні, не так. Ми не розстрілюємо й не палимо все, що трапляється на шляху.
Іммерман перестав чухмаритись і насторожився.
— Що це сьогодні з тобою? — запитав здивовано. — Раптом якісь людські інтонації прорізались? Не дуже розганяйся, а то почує Штайнбреннер і не розминутись тобі зі штрафною ротою. А сніг перед церквою тим часом осідає нижче! Руку вже видно аж по лікоть.
Зауер поглянув у бік церкви.
— Якщо сніг танутиме так і далі, то завтра небіжчик висітиме на якому-небудь хресті. Непогане місце. Якраз там, де цвинтар.
— Хіба там цвинтар?
— Звичайно. Ти що, забув? Адже ми тут один раз уже побували. Підчас останнього наступу наприкінці жовтня.
Зауер схопив свій казанок:
— А ось і похідна кухня! Мерщій до неї, а то перепадуть нам самі помиї.
Рука росла й росла. Здавалося, це вже не сніг тане, а вона сама повільно підіймається із землі, неначе німа загроза, закам’яніле волання про допомогу.
Командир роти Рає зупинився.
— Що воно там таке?
— Якийсь мужик, пане лейтенант.
Рає придивився пильніше, розглядаючи вицвілий рукав.
— Це не росіянин, — сказав він.
Фельдфебель Мюкке поворушив у чоботях пальцями ніг. Він не міг терпіти ротного командира. Щоправда, він і зараз стояв передним струнко — дисципліна понад усякі там особисті почуття, але, щоб виявити своє презирство, непомітно ворушив пальцями ніг у чоботях. «Йолоп, — думав він. — Базікало!»
— Нехай його витягнуть, — звелів Рає.
— Слухаюсь!
— Негайно ж надішліть туди кількох людей. Видовище не з приємних!
«Ганчірка, — думав Мюкке. — Уже наклав у штани! Неприємне видовище! Може, ми ще не надивились на мерців!?»
— Це німецький солдат, — сказав Рає.
— Слухаюсь, пане лейтенант! Ось уже чотири дні ми знаходимо тільки росіян.
— Нехай його витягнуть. Тоді довідаємось, хто він.
Рає попростував до своєї квартири. «Самовпевнена мавпа, — думав Мюкке. — Має піч, теплу хату ще й залізного хреста1 на шиї. А в мене чортма навіть залізного хреста першого ступеня. А я ж заслужив його не менше, ніж цей усі свої брязкальця».
— Зауере! — гукнув він. — Іммермане! До мене! Не забудьте лопати. Хто там ще є? Гребере! Гіршмане! Бернінгу! Штайнбреннере, візьміть команду на себе! Бачите руку? Розкопайте і переконайтеся, чи то не німець. Коли німець — поховайте! Хоча б’юсь об заклад, що ніякий то не німець!
Підійшов Штайнбреннер.
— Об заклад? — перепитав він. У нього був високий хлоп’ячий голос, якому він марно намагався надати чоловічої солідності. — На скільки?
Мюкке на мить завагався.
— На три карбованці, — сказав нарешті. — На три окупаційні карбованці.
— П’ять. Якщо менше п’яти, я не згоден.
— Гаразд. П’ять. Але платити обов’язково.
Штайнбреннер засміявся. Його зуби заблищали в промінні блідого сонця. Було йому дев’ятнадцять років, він мав біляве волосся і обличчя готичного ангела.
— Звичайно, платити! А як же інакше, Мюкке?
Мюкке не симпатизував Штайнбреннеру, але побоювався його і був з ним обережним. Усі знали, що той стовідсотковий нацист.
— Добре, добре. — Мюкке дістав із кишені портсигар вишневого дерева з випаленими на кришці квітами. — Сигарету?
— Можна!
— А фюрер не курить, Штайнбреннере, — недбало кинув Ім-мерман.
— Стули писок!
— Сам стули!
— Ти тут, видно, розжирів! — Штайнбреннер скоса поглянув на нього крізь довгі вії. — Мабуть, уже все позабував, га?
Іммерман розсміявся:
— У мене не така коротка пам’ять. І я знаю, на що ти натякаєш, Максе. Але й ти не забувай того, що сказав я: фюрер не курить. І тільки. Тут четверо свідків. А те, що фюрер не курить, відомо кожному.
— Годі патякати! — сказав Мюкке. — Треба копати. Наказ командира роти.
— Ну що ж, почнемо! — Штайнбреннер припалив сигарету, яку йому дав Мюкке.
— Відколи це в наряді курять? — запитав Іммерман.
— Ми не в наряді, — роздратовано заявив Мюкке. — Годі теревенити. Гіршмане, це й вас стосується! Ідіть відкопуйте росіянина.
— Це не росіянин, — сказав Гребер. Він сам підтягнув до вбитого кілька дощок і заходився звільняти від снігу руку та груди. Тепер стало добре видно мокрий мундир.