— Не росіянин? — Штайнбреннер спритно й упевнено, немов танцівник, пройшов по хистких дошках і присів навпочіпки біля Гре-бера. — Ай справді! Форма німецька. — Він обернувся. — Мюкке, це не росіянин! Я виграв!
Важко ступаючи, Мюкке підійшов ближче. Пильно поглянув у яму, що повільно наповнювалась водою.
— Нічого не розумію, — промурмотів він. — Ось уже майже тиждень, як ми знаходимо лише росіян. Очевидно, цей з грудневих, тільки провалився глибше.
— А може, ще з жовтневих, — промовив Гребер. — Тоді тут проходив наш полк.
— Дурниці! З тих ніхто залишитись не міг.
— Ще й як міг. У нас тут був нічний бій. Росіяни відступили, а нам одразу ж наказали рушати далі.
— Це правда, — підтвердив Зауер.
— Дурниці! Наша тилова служба напевно підібрала й поховала всіх убитих. Напевно!
— Недуже це напевно. Наприкінці жовтня випав глибокий сніг. А ми просувалися тоді ще досить швидко.
— Я чую це від тебе вже вдруге. — Штайнбреннер поглянув на Гребера.
— Коли маєш охоту, можеш почути ще й втретє. Ми тоді перейшли в контрнаступ і просунулись більш як на сто кілометрів.
— А тепер ми що, відступаємо?
— Тепер ми знову повернулися сюди.
— Отже, відступаємо — так чи ні?
Іммерман застережливо штовхнув Гребера.
— А що, може, йдемо вперед? — запитав той.
— Ми скорочуємо свою лінію, — відповів Іммерман і насмішкувато поглянув Штайнбреннерові в очі. — Ось уже цілий рік. Стратегічна необхідність, без якої не виграти війни. Це відомо кожному.
— У нього на пальці перстень, — раптом промовив Гіршман. Він прогріб іще й вивільнив другу руку мертвого. Мюкке нахилився.
— Справді, — підтвердив він. — Навіть золотий. Обручка.
Усі подивилися на перстень.
— Будь із ним обережнішим, а то цей мерзотник ще зіпсує тобі відпустку. Доповість, що ти панікер. Він так і жде нагоди.
— Він просто задавака. Гляди, краще сам не вклепайся. Ти в нього більше на прикметі, ніж я.
— Чхати мені на нього. Я відпустки не матиму.
— На ньому нашивки нашого полку, — мовив Гіршман, розгортаючи руками сніг.
— Отже, тепер немає жодного сумніву, що це не росіянин? Чи не так? — Штайнбреннер ошкірився до Мюкке.
— Ні, не росіянин, — сердито відповів той.
— П’ять карбованців! Жаль, що не побилися об заклад на десять. Давай грошики!
— При мені немає.
— Аде ж вони? Чи не в Рейхсбанку? Ану давай!
Мюкке розлючено подивився на Штайнбреннера. Потім дістав із кишені на грудях гаманець і відрахував гроші.
— Сьогодні Мені не щастить. Прокляття!
Штайнбреннер сховав гроші.
— По-моєму, це Райке, — сказав Гребер.
— Що?
— Лейтенант Райке з нашої роти. Це його погони. А на правій руці бракує половини вказівного пальця.
— Дурниці. Райке поранило, і його евакуювали в тил. Нам потім сказали.
— І все-таки це Райке.
— Звільніть йому голову.
Гребер і Гіршман відгрібали далі.
— Обережно! — гукнув Мюкке. — Не зачепіть голови.
Нарешті з-під снігу з’явилося обличчя. Воно було мокре, в очни-цях ще лежав сніг, і це справляло дивне враження; здавалося, скульптор не доліпив маску, залишивши її сліпою. Між посинілими губами блищав золотий зуб.
— Я його не впізнаю, — сказав Мюкке.
— А має бути він. Серед офіцерів, крім нього, втрат у нас не було.
— Витріть йому очі.
Якусь мить Гребер вагався. Потім обережно змів сніг рукавицею.
— Так, це він, — мовив тихо.
Мюкке захвилювався. Тепер він сам перейняв на себе командування. Коли йдеться про офіцера, вирішив він, командувати має старший чином.
— Підніміть його! Гіршман і Зауер візьмуть за ноги, Штайнбрен-нер і Бернінг — за руки. Гребере, обережніше з головою. Нумо, всі разом — раз, два!
Тіло трохи подалося.
— Ану, ще разок! Дружніше!
Труп знову трохи подався. Із снігобої ями, коли туди проникло повітря, долинуло глухе зітхання.
— Пане фельдфебель, нога відпадає! — гукнув Гіршман.
Це був лише чобіт. Він наполовину зсунувся. Від талої води ноги в чоботях погнили і м’ясо розповзлося.
— Опустіть на землю! — закричав Мюкке.
Та було вже пізно. Тіло випорснуло, і чобіт залишився у Гіршма-на в руках.
— Там хоч нога є? — спитав Іммерман.
— Поставте чобіт збоку й розгрібайте далі, — гримнув Мюкке на Гіршмана. — Хто б міг подумати, що тіло вже розклалося зовсім? А ви, Іммермане, помовчте. Майте повагу до смерті!
Іммерман здивовано поглянув на Мюкке, але нічого не сказав. Через кілька хвилин усе тіло відгребли від снігу. У мокрому мундирі знайшли гаманець із документами. Літери порозпливались, але дещо можна було розібрати. Гребер не помилився: це був лейтенант Райке, той самий, що восени командував взводом у їхній роті.