У Гребера було таке враження, ніби із землі підводиться якась сіра самотність. Безлика, німа самотність. У зведеннях повідомлялося, що на ділянці фронту, де стояв його підрозділ, тривали важкі бої. Але сіра самотність не мала ні голосу, ні кольору; здавалося, вона поглинула навіть напругу боротьби. Підводилися тіні, знекровлені й порожні; вони ворушилися і дивилися на нього, крізь нього, а коли знову падали, то скидалися на перекопану сіру землю, а земля на них, так наче й вона ворушилася і вростала в них. Високе, мерехтливе небо над головою втрачало барви, вицвітало від сизого диму цього безкінечного вимирання, що підводилося із землі й заступало навіть сонце. «Зрада, — гірко подумав Гребер. — Вас зрадили, зрадили й кинули в багно, і вашу боротьбу та смерть поєднано з убивством, несправедливістю, брехнею й насильством. Вас обдурено в усьому, навіть у цій злиденній, мужній, жалюгідній і непотрібній смерті».
Його штовхнула якась жінка з мішком.
— Ви що, не бачите? — сердито лайнулась вона.
— Бачу, — буркнув Гребер, але з місця не зрушив.
— То чому ж стали посеред дороги?
Гребер нічого не відповів. Він раптом збагнув, чому пішов назирці за Гайні. Це було щось темне й незбагненне, яке він не раз відчував на полі бою, запитання, що на нього він не наважувався собі відповісти, несподівана, гнітюча розпука, якої він завади намагався уникнути. Усе це нарешті наздогнало його тут і поставило перед випробуванням. Тепер він уже знав, що це таке, і більше не хотів тікати від нього. Він прагнув ясності й був готовий до неї. «Польман, — згадав він. — Фре-зенбург просив, щоб я його відвідав. А я забув. Треба з ним поговорити. Я просто повинен поговорити з людиною, якій можна довіритись».
— Йолоп! — кинула жінка з важкою ношею і потюпала далі.
Половина будинків на Янпляц були зруйновані, інші стояли цілі. У них було вибито лише кілька вікон. Тут життя тривало далі, жінки прибирали й варили їсти, а на протилежному боці крізь розбиті фасади виднілися залишки кімнат, де зі стін звисало лахміття шпалер, нагадуючи подерті прапори після програної битви.
Будинок, у якому раніше, жив Польман, стояв на зруйнованому боці. Верхні поверхи обвалилися й засипали вхід. Здавалося, в будинку ніхто більше не живе. Гребер уже хотів був вернутися назад, коли раптом помітив серед руїн протоптану вузеньку стежечку. Він пішов по ній і невдовзі побачив ширшу й розчищену стежку, яка вела до вцілілого чорного ходу. Він постукав. Ніякої відповіді. Постукав ще раз.
По хвилі почув якесь шарудіння. Брязнув ланцюжок, і двері обережно прочинились.
— Пан Польман? — мовив Гребер.
Старий висунув голову.
— Так. Що ви хочете?
— Я Ернст Гребер. Колишній ваш учень.
— Он як. Вам щось потрібно?
— Хочу вас провідати. Я тут у відпустці.
— Я більше не працюю, — коротко відповів Польман.
— Мені це відомо.
— Гаразд. Тоді вам, очевидно, відомо, що моє звільнення було покаранням. Я більше не приймаю учнів і не маю права робити це.
— Я вже не учень; я солдат, прибув із Росії і маю передати вам привіт від Фрезенбурга. Він просив мене провідати вас.
Старий пильно придивився до Гребера.
— Фрезенбург? Він ще живий?
— Десять днів тому був ще живий.
Польман ще якусь мить уважно вивчав Гребера.
— Добре, заходьте, — сказав він, відступаючи з дверей.
Гребер пішов за ним. Вони поминули коридор, що вів до чогось на
зразок кухні, а звідти потрапили в інший, коротший коридор. Польман раптом прискорив ходу, прочинив якісь двері та сказав значно голосніше, ніж досі:
— Заходьте. А я вже подумав був, що ви з поліції.
Гребер здивовано поглянув на нього. Потім усе збагнув. Він не став озиратися. Мабуть, Польман говорив так голосно для того, щоб когось заспокоїти.
У кімнаті горіла невеличка гасова лампа під зеленим абажуром. Вікна були вибиті, а під ними лежали такі купи сміття, що годі було підступитися до вікна. Польман став посеред кімнати.
— Тепер я вас упізнав, — промовив він. — Надворі було занадто яскраве світло. Я рідко звідси виходжу і вже відвик від нього. Сюди майже не заглядає денне світло, я свічу гасом. Але його обмаль, тож доводиться часто сидіти просто в темряві. Електрики ж тепер немає.
Гребер придивився до вчителя. Той так постарів, що він його не впізнав би. Потім роззирнувся довкола і йому здалося, що він потрапив у якийсь інший світ. Це було не тільки через тишу та дивне, освітлене гасовою лампою житло, що після яскравого сонячного світла нагадувало похмуру катакомбу. Це було через щось інше — через коричневі й золотисті ряди книг на полицях уздовж стін, бюрко для читання, гравюри на стінах та ще через цього старого сивого чоловіка зі зморшкуватим вощаним обличчям, схожого на ув’язненого, який багато років провів у неволі.