— Наліт закінчився. Я приніс кишеньковий ліхтарик і рахунки…
— Що?! Це нечувано!
— Пане, — безпомічно відказав у темряву Фриц. — Старший кельнер розраховується з рестораном із власної кишені.
— Нечувано! — гримів із темряви чоловічий голос. — Ми що, шахраї? Та перестаньте освітлювати свою ідіотську пику! Підійдіть ближче! Скоріше! Тут когось покалічило.
фрица знову поглинула темрява. Світляне коло ковзнуло по стінах, перебігло по волоссю Елізабет, потім по підлозі, знайшло звалені на купу мундири й зупинилось.
— Боже мій! — промовив якийсь блідий чоловік, що був у самій сорочці. Він відхилився назад. Освітленими лишилися тільки його руки. Промінь світла тремтів над ним. Старший кельнер, очевидно, теж тремтів. Мундири полетіли на всі боки.
— Боже мій! — повторив чоловік ще раз.
— Не дивись туди, — промовив Гребер. — Таке трапляється. Це може статися скрізь. Не тільки підчас повітряного нальоту. Але тобі не можна залишатися в місті. Я відвезу тебе в одне село, яке не бомбардують. Я знаю таке село. Гаст. У мене там є знайомі. Вони тебе приймуть напевне. Ми зможемо там жити. Ти будеш у безпеці.
— Ноші! — гукнув чоловік, що стояв навколішки. — У вас у готелі немає жодних нош?
— Здається, є, пане… пане… — Старший кельнер Фриц ніяк не міг розібрати чин того, хто до нього звертався. Чоловіків мундир валявся разом з іншими на підлозі біля жінки. Він був тепер просто людиною в підтяжках, із шаблею при боці й командирським голосом.
— Я прошу пробачення за розмову щодо рахунків, не знав, що є потерпілі.
— Швидше! Принесіть ноші. Ні, стривайте, я піду з вами. Як там угорі? Пройти можна?
— Можна.
Чоловік підвівся, одягнув мундир і враз став майором. Світло погасло, й усім здалося, що згас останній промінчик надії. Жінка на підлозі тихо стогнала.
— Вандо, — розгублено промовив чоловічий голос. — Вандо, що ж нам тепер робити? Вандо!
— Можна виходити, — заявив хтось.
— Ще не було сигналу відбою, — заперечив повчальний голос.
— До дідька з їхніми сигналами! Де світло? Світло!
— Нам потрібен лікар. Морфій…
— Вандо, — знову розгублено почав той самий голос. — Що ж ми тепер скажемо Ебергардові? Що?..
— Ні, ні, не треба світла! — закричала жінка. — Не треба світла.
Світло повернулося. Тепер це була гасова лампа. Її тримав майор. Два кельнери у фраках несли позад нього ноші.
— Телефон не працює, — сказав майор. — Лінію порвано. Сюди з ношами!
Він поставив лампу на підлогу.
— Вандо! — знову покликав чоловік. — Вандо!
— Відійдіть звідси, — звелів майор. — Потім.
Він став навколішки біля жінки, потім підвівся.
— Ось так, усе гаразд. Скоро ви заснете. У мене була з собою ампула, про всяк випадок. Обережно! Обережно кладіть на ноші! Доведеться почекати на вулиці, доки знайдемо санітарну машину. Якщо взагалі знайдемо…
— Так точно, пане майор, — слухняно відповів старший кельнер Фриц.
Ноші попливли до дверей. Чорна обсмалена голова без волосся перекочувалася з боку на бік. Тіло було накрите скатертиною.
— Вона померла? — спитала Елізабет.
— Ні, — відповів Гребер. — Вона видужає. Волосся відросте.
— А обличчя?
— Вона бачитиме. Очі не пошкоджені. Усе загоїться. Я бачив чимало обпечених. Це був не найгірший випадок.
— Як це сталося?
— Загорівся одяг. Вона надто близько підійшла до сірника. Більше не постраждав ніхто. Підвал добрячий. Витримав важке пряме попадання.
Гребер відсунув крісло, яким намагався прикрити Елізабет. При цьому він наступив на розбиту пляшку й завважив, що дощані двері до винного погрібця зірвані Полиці й стелажі поперекошувалися, повсюди валялися побиті пляшки, а вино розлилося по підлозі, мов нафта.
— Одну хвилинку, — сказав він Елізабет і взяв свою шинель. — Я миттю.
Він зайшов у винний погрібець і відразу ж вернувся.
— Ось так, а тепер можна йти.
Надворі стояли ноші з жінкою. Два кельнери позакладали в рот пальці і свистіли, намагаючись зупините якусь автомашину.
— Що скаже Ебергард? — усе питав розгублено супутник жінки. — Господи, от прокляття на мою голову! Ну як ми йому це пояснимо?
«Ебергард, очевидно, її чоловік», — подумав Гребер і звернувся до одного з тих двох, що свистіли:
— Де кельнер із винного погрібця?
— Хто саме? Отто чи Карл?
— Невеличкий, літній, схожий на чаплю.
— Отто. — Кельнер оглянув Гребера. — Отто загинув. Винний погрібець розбило. На нього впала люстра. Отто загинув, пане.
Гребер якусь мить помовчав.