— Я винен йому гроші, — сказав потім. — За пляшку вина.
Кельнер витер рукою чоло.
— Можете віддати їх мені, пане. Що ви пили?
— Пляшку «Йоганнісбергер Каленберг».
— Колекційне?
— Ні.
Кельнер дістав із кишені цінник, увімкнув кишеньковий ліхтарик і показав папірець Греберу.
Гребер дав йому гроші. Чоловік сховав їх. Гребер знав, що він їх не здасть.
— Ходімо, — мовив він до Елізабет.
Вони почали шукати вихід із руїн. У південному напрямку місто горіло. Небо було сіро-червоне, вітер гнав хмари диму.
— Треба подивитися, чи вцілів твій будинок, Елізабет.
Вона похитала головою.
— Ми це ще встигнемо зробити. Давай трохи пройдемося.
Вони пішли в напрямку площі, де було бомбосховище, у якому вони сиділи першого вечора. Над дверима курився дим, наче над входом до пекла. Вони сіли на лавку в сквері.
— Ти голодна? — спитав Гребер. — Адже ти нічого не їла.
— Пусте. Я тепер не можу їсти.
Г ребер розстебнув шинель. Щось дзенькнуло, і він дістав із кишені дві пляшки.
— Навіть не знаю, що вхопив. Щось схоже на коньяк.
Елізабет здивовано звела на нього очі.
— Звідки це в тебе?
— З винного погрібця. Двері стояли навстіж. Десятки пляшок розбилися. Вважатимемо, що й ці теж.
— Ти їх отак просто взяв?
— Звичайно. Солдат не годен пройти мимо відчиненого винного погрібця. Мене виховали практично думати і діяти. Десять заповідей не для військових!
— Це вже напевно. — Елізабет поглянула на нього. — І багато чого іншого. Хто вас знає, які ви.
— Ти знаєш навіть забагато.
— Справді, хто вас знає, які ви, — повторила вона. — Тут ви — це, власне, не ви. Ви такі, які буваєте там. Але про це ніхто нічого не знає.
Гребер дістав із другої кишені шинелі ще дві пляшки.
— Тут одну можна відкоркувати без штопора. Це шампанське. — Він відкрутив дріт. — Гадаю, в тебе немає заперечень морального плану проти того, щоб випити.
— Ні. Тепер немає.
— Ми нічого не святкуватимемо. Шампанське, отже, не накличе біди. Ми його п’ємо просто тому, що хочеться пити, а нічого іншого немає. І, якщо хочеш, ще тому, що ми живі.
Елізабет розсміялася:
— Не треба мені нічого пояснювати. Я все це вже сама знаю. Поясни мені краще таке. Навіщо ти заплатив за ту одну пляшку, коли взяв оці чотири?
— Тут є різниця. Якби я цього не зробив, це було б злісним ухилянням від оплати.
Гребер почав обережно витягувати корок. Він не дав йому вистрілити.
— Доведеться пити з пляшки, Елізабет. Я покажу тобі, як це робиться.
Стояла тиша. Багрові сутінки ставали дедалі густішими. При цьому незвичайному освітленні все здавалось нереальним.
— Поглянь он на те дерево, — сказала раптом Елізабет. — Воно цвіте.
Гребер повернув голову в той бік. Бомба вивернула дерево з корінням. Частина коренів висіли в повітрі, стовбур був розчахнутий, кілька гілок відламані, але все дерево було облите білим цвітом, ледь рожевуватим від освітлення.
— Будинок, що тут стояв, згорів. Мабуть, дерево зацвіло від тепла, — припустив Гребер. — Воно росло далі, ніж решта. До того ж воно пошкоджене найбільше.
Елізабет підвелася й рушила до дерева. Лавка, на якій вони сиділи, стояла в тіні, і коли дівчина потрапила у відблиски пожеж, то здалося, ніби танцівниця вийшла на освітлену сцену. Світло підхопило її, мов червоний вітер, воно сяяло позад неї, наче якась величезна середньовічна комета, що провіщає кінець світу або народження запіз-нілого спасителя.
— Воно цвіте, — сказала Елізабет. — Для дерев нині весна, от І все. Інше їх не обходить.
— Так, — відповів Гребер. — Вони дають нам урок. Вони вічно нас учать. Сьогодні після обіду — ота липа, тепер — це дерево. Вони ростуть, викидають листочки та квіти, і навіть коли розтерзані, якась клітина в них живе далі, доки хоч один корінець ще тримається за землю. Вони не перестають учити нас, не нарікають на долю і не жаліють самі себе.
Елізабет неквапно повернулася назад. Її шкіра вилискувала при незвичайному світлі без тіней, а обличчя на мить здалося зачарованим, так наче і в ній жила таємниця тугих бруньок, руйнації і незворушного спокою зростання. Потім вона вийшла зі світла, немов із променя прожектора, і знов стала в тіні коло нього — тепла, жива, спокійна. Він пригорнув її до себе, і дерево раптом стало дуже високим, сягнуло багряного неба, а його цвіт забілів зовсім поруч. Спершу це була липа, потім земля, вона вигнулася і перетворилась на ниву, небо, Елізабет, і він відчув себе в ній, і вона не чинила йому опору.