— Що йому було потрібно? Він просив щось мені переказати?
— У нього буде невеличка вечірка. Він хоче, щоб і ти прийшов.
— Більш нічого?
— Більш нічого.
Увійшов Румель.
— Ти наздогнав пуголовка? — поцікавився Фельдман.
Румель кивнув. Жовна в нього працювали.
— Пуголовок хоч дружину має, — засопів він раптом. — А тут мусиш повертатися на фронт — і сам як палець…
Він рвучко відвернувся і впав на своє ліжко. Усі вдали, немов нічого не чули.
— От якби це побачив пуголовок, — прошепотів Фельдман. — Він бився б об заклад, що сьогодні Румель зірветься.
— Дай йому спокій, — роздратовано кинув Ройтер. — Невідомо ще, коли ти сам зірвешся. Ніхто від цього не гарантований. Навіть сновида. — Він повернувся до Гребера: — У тебе скільки ще залишилось?
— Одинадцять днів.
— Одинадцять днів! Та це ж море часу!
— Учора було ще більше, — відповів Гребер. — Сьогодні ж — з біса мало.
— Нікого немає, — повідомила Елізабет. — Ані фрау Лізер, ані її чада. Квартира належить нам.
— Слава Богу! А я гадав, що доведеться її порішити, якщо вона сьогодні ввечері скаже хоч слово. Учора вона тобі влаштувала скандал?
— Вона має мене за повію.
— Чому? Адже вчора ввечері ми побули тут лише годину.
— Це ще за позавчора. Позавчора ти пробув тут цілий вечір.
— Але ж ми затулили замкову щілину й увесь час грав грамофон. Як це Тй спало на думку?
— Авжеж, як! — мовила Елізабет і ковзнула по ньому бистрим оком.
Гребер подивився на неї. У серце йому ніби хлюпнула гаряча хвиля. «Де тільки були мої очі першого вечора?» — подумав він.
— Де ця сатана? — спитав перегодом.
— Пішла по селах. Збирає пожертвування на зиму чи на літо. Повернеться аж завтра вночі. Сьогоднішній вечір і завтра цілий день у нашому розпорядженні.
— Як це — завтра цілий день? Хіба тобі не треба йти на твою фабрику?
— Завтра ні. Завтра неділя. Поки що в неділю у нас вихідний.
— Неділя! — проказав Гребер. — Яке щастя! А я й не знав! Нарешті я матиму змогу хоч раз подивитися на тебе вдень! Досі ми зустрічалися тільки увечері та вночі.
— Невже?
— Звичайно. У понеділок ми вперше вийшли погуляти. З пляшкою арманьяку.
— Справді, — промовила вражено Елізабет. — Я тебе теж удень не бачила. — Вона хвилю помовчала, глянула на нього, потім відвела очі. — Ми живемо досить неорганізовано, чи не так?
— А нам не залишається Нічого іншого.
— Теж правда. А що буде, коли завтра ми побачимо одне одного в промінні яскравого полуденного сонця?
— Полишмо це на розсуд Божого провидіння! Але що ми робитимемо сьогодні ввечері? Підемо в той самий ресторан, що і вчора? Він геть нікудишній. От відвідати б «Германію»! Жаль, що її розбомбило.
— Ми можемо залишитися тут. Пити у нас ще вдосталь. Я спробую що-небудь зварити.
— А ти тут витримаєш? Чи не краще кудись піти?
— Коли фрау Лізер немає вдома, для мене ніби настають канікули.
— Тоді лишаємось тут. Це буде чудово. Вечір без музики! І мені не треба повертатися до казарми. Але як же бути з вечерею? Ти справді вмієш готувати? Поглянувши на тебе, цього не скажеш.
— Я спробую. Продуктів усе одно небагато. Лише те, що одержуємо за талонами.
— Ну, на цьому не розживешся.
Вони пішли на кухню. Гребер оглянув запаси Елізабет. У не! майже нічого не було: трохи хліба, штучний мед, маргарин, двоє яєць і кілька зморщених яблук.
— У мене ще є продуктові талони, — сказала вона. — Можна дещо одержати. Я знаю одну крамницю, яка вечорами відчинена.
Гребер засунув шухляду назад.
— Прибережи свої талони. Вони потрібні тобі самій. Сьогодні треба щось роздобути в інший спосіб. Організувати?
— Тут не можна нічого красти, Ернсте, — стривожено сказала Елізабет. — У фрау Лізер кожен грам на рахунку.
— Уявляю собі. Та я й не маю наміру красти. Я хочу, як солдат у ворожому стані, провести реквізицію. Один чоловік на ймення Альфонс Біндинг запросив мене до себе на вечірку. Так ось: те, що я там з’їв би, якби залишився, я заберу й принесу сюди. У тому домі величезні запаси. Через півгодини я повернуся.
Альфонс зустрів Гребера з розпашілим обличчям і розкритими обіймами.
— Добре, що ти прийшов, Ернсте! Заходь! Сьогодні в мене день народження! Зібралося кілька друзів.
У мисливській кімнаті було повно цигаркового диму й людей.
— Послухай-но, Альфонсе, — сказав Гребер ще в коридорі. — Я не зможу залишитись. Я забіг лише на хвилинку й одразу ж маю повернутися назад.
— Назад? Але ж, Ернсте! Про це не може бути й мови!