Біндинг підморгнув Греберу.
— Кава на завтрашній ранок. Я ж сподіваюся, що неділю ти проведеш по-справжньому, а не валятимешся в казармі! А тепер ходімо! Я хочу тебе нашвидку познайомити з моїми друзями. Зі Шмідтом і Гофманом із гестапо. Таке знайомство ніколи не завадить. Це лише кілька хвилин. Випий чарку за моє здоров’я! Щоб завжди все було так, як оце сьогодні! Цей дім і все, що належить! — Біндингові очі зволожились. — Ми, німці, все-таки безнадійні романтики.
— Ми не можемо лишити все це на кухні, — промовила ошелешена Елізабет. — Треба десь сховати. Якщо фрау Лізер побачить, вона зразу ж донесе, що я спекулянтка.
—1 Прокляття! Я про це й не подумав! А підкупити її не можна? Віддамо їй частину продуктів, які нам не потрібні.
— А хіба є такі?
Гребер засміявся.
— Хіба що твій штучний мед. Або маргарин. Але через кілька днів і вони можуть тобі знадобитись.
— Вона непідкупна, — зауважила Елізабет. — Пишається, що живе лише на свої талони.
Гребер задумався.
— Частину продуктів ми з’їмо до завтрашнього вечора, — мовив він нарешті. — Але все не впораємо. Що ж робити з рештою?
— Сховаємо в моїй кімнаті. Під сукнями та книжками.
— А коли вона почне нишпорити?
— Перед тим, як іти, я щоранку замикаю свою кімнату.
— А якщо в неї є свій ключ?
Елізабет звела на нього очі.
— Таке мені й на думку не спадало. Це може бути.
Гребер відкоркував пляшку.
— Ми це обміркуємо завтра. Спершу наїмося, скільки душі забажається. Давай усе розпакуємо. Заставимо весь стіл, як на день народження. Усе зразу!
— І консерви?
— І консерви. Замість прикрас! Ми їх поки що не відкриватимемо. Спершу їстимемо те, що швидко псується! Пляшки теж повиставляємо. Усе наше багатство, чесно роздобуте через корупцію і злодійство.
— І ті, що з «Германії», теж?
— І ті теж. Ми чесно заплатили за них смертельним страхом.
Вони поставили стіл посеред кімнати. Потім розгорнули пакунки,
відкоркували сливовицю, коньяк і кминову. Шампанське залишили. Його треба відразу ж випити, а міцні напої можна знову заткнути.
— Знаменито! — вигукнула Елізабет. — Що ж ми святкуємо?
Гребер подав їй чарку.
— Ми святкуємо все зразу. У нас просто немає часу святкувати кожне свято окремо. А також розрізняти їх. Відсвяткуємо все зразу, однаково що. Найголовніше те, що ми тут і цілих два дні належатимуть нам.
Гребер обійшов навколо столу й обняв Елізабет. Він відчував її, відчував, як самого себе, своє друге «я», що в ньому розкрилося, — тепліше, багатше, розмаїтіше та легше, ніж його власне, без меж і без минулого, справжнє й живе, без тіні провини. Вона пригорнулася до нього. Перед нйми сяяв святково накритий стіл.
— А чи не забагато сказано для одного тосту? — спитала вона.
Він похитав головою.
— Я лише занадто велемовно його виголосив. Але він, по суті, полягає в одному: радіти від того, що ми ще живемо.
Елізабет випила свою чарку.
— Інколи мені здається, що ми зуміли б прожити життя по-справжньому, якби нас лише ніхто не чіпав.
— Сьогодні ми саме це й робимо, — відказав Гребер.
Вікна були розчинені. Напередодні ввечері в будинок, що стояв навпроти, влучила бомба, і шибки в кімнаті Елізабет повилітали від вибухової хвилі. Вона заклеїла рами чорним папером, який використовували для світломаскування, і почепила легенькі світлі завіски, що відхилялися від протягу. Тепер кімната не так скидалася на склеп.
Світло в кімнаті вони не вмикали, і вікна можна було лишити розчиненими. Час від часу з вулиці долинали кроки перехожих. Десь грало радіо. У будинку стукали двері. Хтось кашляв. Зачинялися віконниці.
— Місто лягає спати, — мовила Елізабет. — А я, здається, зовсім п’яна.
Вони лежали поруч у ліжку. На столі стояли рештки вечері й пляшки — крім горілки, коньяку та шампанського. Вони нічого не гіриби-рали; вони чекали, доки знову зголодніють. Горілку випили. Коньяк стояв на підлозі коло ліжка^ а за ліжком в умивальнику хлюпала вода. Там охолоджувалося шампанське.
Гребер поставив свою чарку на тумбочку біля ліжка. Він лежав у темряві, і йому здавалося, ніби все це діється у невеличкому містечку перед війною. Дзюркотить водограй, серед липового цвіту гудуть бджоли, зачиняються вікна, і хтось грає перед сном на скрипці.
— Скоро зійде місяць, — проказала Елізабет.
«Скоро зійде місяць», — подумки повторив він. Місяць, ніжність і звичайне людське щастя. Усе це є. Воно — у сонному пульсуванні його крові, безтурботному плині думок, у спокійному подиху, що проходить крізь нього, мов стомлений вітер. Пригадалася розмова з Польманом. Це було неймовірно давно. «Дивно, — міркував він, — що за цілковитою безнадією в людині можуть жити такі сильні почуття. Але, можливо, в цьому немає нічого дивного; можливо, інакше просто не може бути. Поки тебе тривожать безліч запитані, ти на багато чого не здатний. Коли ж уже нічого не чекаєш, твоя душа відкривається для всього, і ти нічого не боїшся».